Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Птах незвичайний, схопити його непросто. Проте застосовувати зброю лише в крайньому разі. Він нам потрібен живий. Досі не можу розкусити цього горішка: чому він показує свої фокуси? Навіщо оповідає дитині вигадані історії? Не інакше — важливий масонський авантюрист. Або анархіст! О, ця штучка складніша від знаменитого Каліостро! Якщо нам пощастить — отримаємо достойні нагороди!

Агенти шанобливо всміхалися, ловлячи кожне слово жандарма. Один несміливо зауважив:

— А може, він справді нетутешній?

— Тобто? — здивувався жандарм.

— Ну, може, він прилетів звідти... з інших зірок?

Тут завжди здіймався клекіт обурення й люті. І це обурення — я досі відчуваю одностайність того почуття — линуло понад віками, незалежно від того, хто його висловлював: піп, жандарм, інквізитор чи атеїст-учений.

Священики їдко зауважували:

— Ви вірите в ідіотські казочки про «інших» мислячих істот? Ви вважаєте, що там, поміж зірками, є щось подібне до людей, сотворених Богом на Землі? Отже, допускаєте необхідність безлічі біблій для кожного світу зокрема і творення безлічі Адамів? Ви розумієте, до якого абсурду можна додуматися?

Політики двадцятого віку насміхалися:

— Марення божевільного. Пришельці з безмежжя? Де їхні кораблі, де їхня могутність? Чому вони не виступлять в Об’єднаних Націях? Чому не поділяться своїми досягненнями в науці, медицині, космогонії?

Деякі астрономи, космогоністи та філософи розв’язували проблему одним ударом:

— Життя, а особливо Розум,— випадок. Можливо, земне життя — чаклунський виграш у безмежній лотереї. Ми — самотні сіячі у нескінченному Всесвіті, тому всякі теревені про «пришельців» — дурні або й злочинні вигадки!

Навіть відомі фантасти, бризкаючи слиною, шаленіли:

— Якби навіть якісь там «пришельці» з’явилися, то хай вони пару місяців посидять на останній планеті Системи Плутоні, почекають, що ми вирішимо. Якщо не прилетимо до них на рандеву, то нехай забираються к бісовій матері і не потикаються більше сюди ніколи!

Усі ці крики прокляття і страху, ненависті та обурення я чую тепер, коли пишу ці рядки, в кінці двадцятого віку, І мені тяжко збагнути логіку мислення всіх тих людей — і минулих, і нині існуючих. Все ж так просто: ми — діти у неосяжному полі життя, бідні, заблукані діти. Що ми хочемо оберегти, яку суверенність? Думки? Почуття? Творення? Так, наші думки — лише калейдоскопічне перемішування вікових стереотипів релігії або прагматизму, почуття — злегка «облагороджені» звірячі пристрасті, творення — згиджена, засмічена планета, що задихається від результату нашого пізнання та технології...

Але тоді, в ті довоєнні роки, коли ще ці дорослі думки не ворушилися в моїй свідомості, я сприймав від улюбленого наставника, від блакитноокого Ойра-хана майже непомітні поштовхи для думання й діяння, такі прості й стихійні, як вітерець, як хмаринка, як дзюрчання джерела.

Пам’ятаю один весняний день, коли зі мною трапилося чудо. Я після уроків у школі гуляв у свого товариша Юрка Коробенка в саду. Його батько Лаврін Йонович розколочував у відрі з водою гній та кал, виливаючи цю суміш під яблуні. Запах, ясна річ, був далеко не парфумний. Помітивши мою гримасу, добродушний учитель сказав, усміхаючись:

— Смачні яблучка любиш? Ясно — любиш! Хто їх не любить... Хочеш добути гарний плід — не бійся порпатися в говенці. Зрозумів, Сашку?

Я нічого йому не відповів, та він і не чекав від мене якоїсь відповіді: кинув ту фразу мимохіть. Але вона вразила мене, зачепила за живе. Зійшовши з кручі до ставка, я тихо йшов стежечкою понад водою і старався втямити несподіване відкриття, що стукало до моєї душі. Плюскотіла легенька хвилька, і мені в тому дзюрчанні почувся голос наставника:

— Навіть з гною і гиді земної зростають чарівні дерева та квіти. А що можна сплести з небесних барв, з світла... або з слів, звуків?