Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Думка запліднила душу. Справді, так просто: є звук сам по собі— а-а-а, о-о-о, е-е-е! А кілька звуків разом — слово, тобто — чудо! Мама, тато, квітка, земля, вода. Скажеш — і цілий світ у думці! Мамочко, як чарівно! А ми розмовляємо, співаємо, не задумуючись, що хтось подарував те диво. Хто ж, коли? Ось чому так хвилює мене пісня, що її любить співати моя мама та її сусідки:

Од поля до поля

Виросла тополя.

Питав козак дівку:

— Чи будеш ти моя?

— Пощитай, козаче,

Всі зорі на небі,

Як перещитаєш —

Вийду я за тебе!

Щитав козак зорі

Та й не дощитався,

Питав козак дівку —

Та й не допитався...

Це ж треба було охопити думкою все зоряне коло, щоб сотворити цю пісню! А чи я зумів би? Треба ж не просто ліпити слова одне до одного, а щоб до прикладу! Роса... коса.... Земля... поля... Йой, виходить! Вперед... мед... ожеред... Тип... син... полин... Дівчина... калина... Мамочко! То я поет? Я вмію складати вірші... як Шевченко? Та ні, мабуть, не так... а все-таки! Може, хоч трохи так?

Відкриття так схвилювало мене, що я кілька днів ходив сам не свій понад ставом, нікому нічого не казав і все перебирав рими в умі, ліпив речення до речення і нарешті «виродив» такого вірша «На смерть Франка»:

Холодна могила приймала

Велику людину — творця.

А люди мовчазні стояли,

Та полум’ям очі палали,

І гнів клекотів у серцях.