Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Шепіт ніжності, віри, надії. Шепіт зради, обману, змії. Прислухайся, збагни, розрізни...

Вітчим виконав свою обіцянку. Він так страшно катував мене, що сусідська баба Химка почула мої зойки, прибігла і ледве припинила криваву екзекуцію.

Вона поклала мене на лежанці і обтулила холодною м’ятою, гнівно докоряючи Семенові:

— Хреста на тобі нема, люципере! Хіба ж можна отак катувати дитя? Воно й видно, що не рідне. Бідне ти моє, безпритульне, сиротино моя безталанна! Та нікому ж тебе нагодувати, поцілувати, поніжити, та нікому ж тобі й в голові поськати! Ой Боже ж мій, Боже, за що така страшна кара невинному янголяті?

У моєму тілі біль вщухає, м’ята приємно холодить, бабині слова пливуть, мов річкові хвилі, котяться в далину, породжують чи то сни, чи химерні видіння. Де я — в містечку над Бугом... чи в селі над річечкою Росавкою? Хто я — осиротілий хлопчик Павлик чи третьокласник Сашко з Буртянської школи? Барвисті видива колишуться, сплітаються, і годі їх розібрати. Плетіть, плетіть мені чарівний килим дива, казки, небувалості!

Наді мною схиляється висока прозора постать. Мої очі заплющені, проте я знаю: прийшла мама. І не дивно, що вона прийшла, інакше й бути не може. Адже мені боляче, я самотній — мама почула й прийшла з того світу. Баба Химка так і казала: мама на тому світі. А той світ — між зірками, він мерехтить далекими світилами, він пливе місячним човном по небу, огортається сріблястими хмаринками і знову відкриває мерехтливу завісу.

— Бідний, бідний мій синочку,— шепоче ледь чутний голос.— Ходімо погуляємо зі мною...

Я розплющую повіки. Крізь рожевий туман видно мамине личко, її тонкі, прозорі руки з синіми жилками, схожими на звивини малесеньких рік. Вона молода й гарна — найкраща в світі!

— Мамо, мамочко! Ти навіки прийшла до мене? Ти вже не покинеш мене?

Мама не відповідає. Її обличчя сумовите й усміхнене водночас.

— Вставай, синочку, вставай! Надворі сонечко, політаємо трохи!

Я встаю з лежанки... чи, може, з печі? Де я, де я?.. Пливу над підлогою, попід стелею, вилітаю за матір’ю у вікно, зовсім не дивуючись цьому. Бачу знайоме подвір’я, курей у дерезі, чорний отвір печери під корінням старої верби, ту діру ми викопали разом з Тарасиком, граючись у козаків та розбійників. У небі кружляють лелеки, радісно ширяючи поміж хмарами. Як щасливо бути поряд з ними, відчувати себе таким сильним, потужним!

Але звідки чужі голоси? Чому їх чути так гучно? Один з них належить бабі Химці, а інший... хто ж інший? Він злий і ворожий! Від нього у мами міниться личко, спотворюється болем і розпукою. Вона тане, тане, як видиво поміж хмарами, а палючий біль пронизує мене наскрізь і кидає вниз, униз, униз! Яке страшне падіння! Завмирає серце від чекання: коли ж удар об землю? Коли?

А голоси гудуть, гудуть, вгвинчуються в свідомість, бентежать несподіваністю, жахливістю того, що я чую.

— Ти не руш дитини, гаспиде! Сам не зумів дати життя, то й не одбирай! У тебе рука не батьківська, чортова в тебе рука, Семене! Я тобі правду кажу!..

— Не плюйте мені в душу, бабо! Чого ви лізете в неї?

— Яка там у тебе душа? Жаба в тебе замість душі! Аби була душа — не катував би дитини. Матір згубив, а тепер — дитя хочеш довести до погибелі?

— Що ви мелете? Хто її згубив? Сама померла...

— А від чого? Гадаєш — не знаю? Вона мені, голубонька, все перед смертю розказала. Їй люди очі відкрили, хто ти й що ти. Ти, Каїне, доніс на Федора жандармам, на її першого чоловіка, на свого товариша, он як! Занапастив душу — і його, й свою!..

— Брехня!