Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Тоді що ж я... можу вдіяти?

— Роби як знаєш, підслухай, чи що... але дізнайся про того штукаря якнайбільше. Є підозра, що він небезпечна людина. Важлива державна справа, так і знай. Запам’ятовуй все, що почуєш, розпитаєш, кожна дрібничка важлива...

Голоси глухнуть, віддаляються. Я провалююсь в чарівну небувальщину. Що мені вітчим і його зрада? Я володар нескінченного неба, білокрилих лелек і далеких зірок. Я тепер син всемогутнього сну...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Минали дні.

Я поволі видужував. Вітчим вже не заходив до хатини. Лише баба Химка приносила мені їсти, прибирала, оповідала казки. А коли залишала на самоті — у відчинене вікно обзивався мінливий світ явищ і образів: ввечері грали на ніжно-сумовитих цимбалах цвіркуни або сповнювали простір мелодійною журбою жаби; вночі крізь ласкаве віття яблунь зазирали в моє серце грайливі іскри зірок — і були вони чомусь такі близькі, рідні й теплі,— а на світанку сусідські півні починали бадьорий перегук, даючи команду сонячним музикам розпочати шалений вогнистий танець. І тоді до небувалого хору прилучалося все — горобці, лелеки, коти, корови, котрі, сонно мукаючи, простували на пашу, кури, що греблися попід дерезою, столітня груша, доживаюча свій вік, проте ще в силі щоліта зав’язати на кількох гілках десяток солодких плодів... ах, не зуміти, не збагнути, не перерахувати мені всього, що танцює під помахом сонячного смичка, золотисті тіні від якого коливаються на стіні. Так можна лежати довго-довго, і здається, що відсутній час, що нема тіла. Тільки музика, сонце і небо...

— Павлику, Павлику!

— Хто там?

— Це я... Тарасик!

— Ходи сюди, під вікно.

— Боюся.

— Гада нема.

— Якого гада?

— А вітчима... Він на заводі...

Тарасик перехиляється через лутку вікна, таємниче шепоче:

— На якому там заводі. Твій вітчим у цирку працює...

— У цирку?

— Атож. Конюхом. Чого його туди понесло? Кинув таку заробітню працю на заводі... Моя мама каже, що тут щось не те...

Я замислююся. Згадую сон... А може, не сон? Той невідомий щось гомонів про цирк, про коней, про Ойра-хана...

— Тарасику...