Розділ «Ірен Роздобудько ПОДВІЙНА ГРА В ЧОТИРИ РУКИ»

Муся презирливо губи скривила – про що може з нею розмовляти? Хіба що про погоду…

А Олексій дійсно вже стояв за спиною малярки і милувався легкими розчерками пензлика, а ще більше – як вітерець з тонкої шийки змійки чорного волосся здмухує.

– Не золотом багатий небосхил… – пробурмотів тихо, вглядаючись у намальований пейзаж.

Ванда обернулася, посміхнулась приязно:

– О! Ви вмієте читати ієрогліфи? – і лукаво тицьнула пензликом у другий рядок: – А тут що?

Олексій напружився, мов учень на уроці:

– Так… «Не золотом багатий небосхил»… Хвилиночку… – і продекламував далі: – «А світлом, що веде за обрій вічності…» Гм… Незле.

– Ви знаєте китайську? – з цікавістю озвалася Ванда.

– Я люблю китайську поезію, довелося дещо вивчити, – скромно вклонився Олексій.

Ванда простягнула йому руку:

– Ванда Такіхасі.

З вікна салону Муся побачила, як той схилився над ручкою малярки, і подумала: «Фу!»

Знову відвернулася, розглядаючи гостей.

По салону снували офіціанти, розносячи чайники і таці зі сніданком.

Половина пасажирів ще спали, але ранні пташки вже цвірінькали за своїми столами. Цікаво, якби дізналися, що тут відбулося вночі, подумала Муся.

Певно, шматок до горла б не поліз.

Узялася за чайник, налила собі кави в білу порцелянову філіжанку, хотіла хліб маслом намастити – за ніж узялася.

І – о Господи! – ніж такий самий, як в спині Айзена, стирчав – тупуватий, сервірувальний.

Цікаво…

Почала ніж розглядати, а її напарник вже тут як тут.