Розділ «Частина 3»

Андре мовчав. Він усвідомлював, що Ізабеля помстилася за його давній гріх.

13.

 бишек Циганєвич, збагнувши, як мучиться з вихованцями Кендел, вирішив бути з ним чесним. За пісним сніданком він сказав:

— Учора я намагався пояснити, чому під'їхав до вашого табору, та ви мене не слухали. Я не пан Сміт, на якого ви чекаєте. Я комівояжер.

Кендел вирячив очі:

— Цього не може бути!

— Може... Дякую, що дозволили переночувати. Але поїду далі.

— Стривайте, навіть якщо ви не Сміт, то все рівно можете лишитися — нам потрібні вихователі. Скажу чесно, вони були — аж четверо. Та не витримали. Зараз тут нас двоє: я і кухар. Він вчить їх готувати прості страви, а я всьому іншому.

— Я не пристосований до такої роботи. Чому маю вчити цих хлопчаків?

— Атлетизму! — гукнув Кендел. — Або автомобільній справі! Мені байдуже! Аби лиш хоч одна жива душа!

— Та ви перебільшуєте — он навколо вас скільки душ!

— Ви що! То мої вороги! Кожен мріє про втечу! Знаєте, скільки разів я переймав їх?

— То ви й мені пропонуєте бути при них сторожем? Це не по мені.

— Прошу вас, — благально сказав Кендел, — не поспішайте з рішенням! Ось приїде Сміт, ми потоваришуємо...

Збишек нічого не сказав у відповідь, бо у дворі почувся гомін, він накочувався хвилями. Це хлопчаки шикувалися на ранішнє підняття прапора. Кендел хутко вибіг.

— Юнаки! На вас дивиться вся Америка! Ви — її цвіт, її прийдешнє! Від вас залежить, якою буде країна за десять-двадцять-тридцять років! Вона потребуватиме ваших роботящих рук і ясного розуму! Тому сьогодні мусите...

Поки Кендел наказував, що кому робити, Збишек вислизнув до свого «форда». У спину йому галасувала юрма, розчарована такою підступністю, а дужче всіх репетував самі знаєте хто.

Збишек тиснув на газ і розмовляв сам із собою:

— Знайшов дурня! Та у в'язниці більше розваг, ніж у цьому таборі! Навіть не затягтися цигаркою! Я що — монах? А те їдло? Та об'їдки з ресторацій смачніші за їхні «страви для здоров'я»! Певно, Сміт уже вкурив, що тут смаленим пахне, і десь заліг на дно.

Хоч ми до цього часу нічого не знали про містера Сміта і нічого не знатимемо потім, усе ж можемо оповісти про той період життя, який він нині відбуває під Чикаґо, забувши про свої педагогічні обов'язки перед Фордовими вихованцями. Чоловік потрапив у тенета до нової поганської релігії «шанувальниць сонця». Новітні поганки урядили собі храм у теремах заможної вдовиці над озером Мічіґан. Вона і була основною грекинею серед кобіт з найкращого товариства, а «богом Сонця» — її дванадцятилітній син Вільям, який по смерті батька-будівничого отримав один мільйон долярів. Його навісна матір оповістила: покійний чоловік лиш опікувався Вільямом, який насправді має божественне походження. Містер Сміт почув про ті дива від випадкового співрозмовника, коли зупинився перекусити у дешевій корчмі — і звернув з дороги до Фордового табору...