Розділ «Частина 3»

— У тестаменті такого не пишуть, — твердо сказав Юрась, — я на цьому знаюся.

— До тестаменту було долучено її листа, — виправився нащадок Берштейна.

Це не був лист, а довідка, написана задля того, щоб колись (а раптом зголоситься втіклий муж?!) засвідчити його підлий вчинок та підставу претендувати на таємно викуплені акції. Чіткими ґотичними словами Амалія Берштейн, у дівоцтві Аусвайс, сповіщала, що зі зневаги до зрадливця позбавила його подружнього ложа. Оскільки плід його позашлюбних походеньок може бути ощасливлений золотим дощем зі спільного статку всієї родини, вона нагадує: її щедрий посаг вирятував дрібного крамаря з нужди. Далі йшов перелік усього, чого не пошкодував для доньки торговець антикваріатом Аусвайс. Насамкінець законна жона визнавала, що це вона написала тій дурній кобіті записку (як би від Германа) про його рішення ніколи більше її не бачити...

— Отже, ви — єдині родичі покійного, — напівствердно промовив Маґдебурко. — І хочете це довести, щоб отримати спадок по жебракові... Перепрошую, по дідусеві. А що сталося з тією дитиною?

— Вона вже не жиє...

— Прошу мені розповісти все, що про неї знаєте, — сказав нишпорка.

— Тато лишив листа... Він помер три роки тому.

«Німці є німці! Аби впорядкувати свої справи, занотовують усе, навіть родинну ганьбу! Яке полегшення для пошуку!» — тішив себе Юрась, читаючи ще одну «довідку».

Отже, Матильда Хтошохоцька, охрещена Йосафатою своєю бабусею-селючкою, досягнувши повноліття і осиротівши, служила покоївкою в Альцґеймерів, доки не пішла під вінець з коліяжем Алоїзом Муркоцьким.

Прочитавши ці рядки, Маґдебурко спідлоба зиркнув на трьох невиразних німчуків. Ось перед ним сидять родичі (коваль бабі рідний швець!) призабутого Ґеня. Чи вони знають щось про нього?

Їхній фатер[10], гідний своєї мутер[11] Амалії, пильно стежив за Матильдою до самої її наглої смерти, а опісля не поцікавився, де подівся малолітній син покоївки та коліяжа, зазначивши: окрім сиротинця та в'язниці, йому не було на що сподіватися.

«От тут вас і підвела німецька природа! — радів Юрась. — Та Ґеньо живе значно цікавіше, ніж ви, продукти обрахунку!»

— Ми просимо вас...

Усі троє поклали на стіл по конверту — кожен свою частку завдатку.

Юрась не поспішав ховати гроші в шухляду.

— Герман Бернштейн таємно виїхав зі Львова майже півстоліття тому. Захопив із собою акції і готівку. Певно, планував почати якусь комерційну справу. А потрапив на райський острів — там взимку буває тепліше, ніж у наше дощове літо — і зрозумів, що може жити без клопотів. Можливо й інше: наприклад, тамтешні комерсанти не прийняли чужинця навіть з такими грошима. А може, просто втратив сенс життя, розлучившись із коханкою. Я б повівся нечесно, якби пообіцяв вам достеменні факти його мандрівки. У вас і так достатньо доказів, щоб отримати спадок.

— Річ у тім, — суворо заперечив онук-перемовник, — що це не всі дідусеві гроші. За нашими підрахунками, він був значно багатший.

— Найміть доброго правника — він перевірить усі можливі банки.

— Але чи збережеться конфіденційність? Ми можемо стати жертвами шахраїв!

— Моя вам порада — не шукайте...