Розділ «Частина 3»

Те, що він увидів над озером, так вплинуло на вразливого виховника, що бідолашний пішов на погук своєї поганської сутності, як сновида на поклик місячного світла.

...Зо двадцять пестро прибраних жінок танцювали божевільного танка довкола «бога», причепуреного у дорогу східну одежу, вкриту самоцвітами. Він сидів на золотому престолі. Появу Сміта сприйняли за знак небес і втягли у своє коло. Другого дня він уже був перебраний у довгу сорочку тонкого полотна, розцяцьковану всіма барвами веселки, і названий «пророком». Увесь поганський гурт поїдав кошиками виноград, сливи та персики, пив шипучий напій, що нагадував смаком підсолоджене пиво, гарцював під верески прибережжям і нічого не потребував від цивілізації. Сміту це сподобалося, хоча спочатку шлунок і кишківник обурливо грали марша. А «бог Сонця» висох на скіпку і плаксивим голосом просив у матері біфштекса...

Але про «бога» думав і його стрий! Він звернувся до поліції. Тридцятеро добре вгодованих дужих полісменів швидко вгамували верескливих жінок, отримавши по кілька подряпин на щоках, лиш «пророк» здався без бою. Тепер він, запроторений до цюпи[14], живе спогадами про несподіваний рай, а «бог» заїдає смачні обіди у стрия, щораз істерично викрикаючи, коли бачить гроно винограду або сливку.

Отака смутна історія трапилася з містером Смітом, на якого так сподівається рудавий містер Кембел серед хлопчаків, на яких сподівається вся Америка.

14.

 еодор Козобродський не припиняв своїх розмаїтих вислідів, незважаючи на часті звинувачення у некомпетентности. Цього разу він знову вдався до справи невигідної і тривалої. Прочитавши оповістку мексиканського вченого Текіли про викопаний кістяк коня, якому літ а літ, — шість тисяч, не менше! — Козобродський узявся довести його походження з нашого опришківського краю. Та грошей на подорож до Мексики не було, от він і почав натискати на патріотичні струнки серця адвоката Альбертшулле, нагадавши, що колись щедро обдарував його листами, аби прищемити хвіст тій шалениці Августинович. Вона ж так і не відсудила собі Львова як спадку від давніх предків!

Чоловіки обідали в «Говерлі» і, як водиться, не поспішали розмовляти про причину зустрічі. Спочатку обговорили новину про можливість спостереження, як з океану виринає Атлантида, бо ж недарма через землетрус десь побіля берегів Бразилії виявили себе аж два острови. Із сумнівами поставилися до новини від Моверда Картера, того самого, що віднайшов гріб Тутанкамона, про точне місце спочинку Олександра Великого під помпеанським стовпом в Олександрії. Засумнівалися у знахідці з Барселони — листі Христофора Колюмба, — з якого випливає, що він іспанець, а не генуезець, і відкрив Америку у двадцять вісім літ, а не у п'ятдесят. Потім адвокат, в якого здоров'я все частіш нагадувало про себе то блідницею, то серцевими нападами, переконував шанованого професора їсти овочі з лушпиною, бо вона «ковтає» сонячний ультрафіолет, що з нього утворюються вітаміни.

— Обираючи овочі із лушпини, — повчав адвокат, — ми усуваємо їхню найліпшу частину, таку необхідну нашому в'янучому організмові.

— Людям взагалі не властиво думати про свою будучи-ну, — підтримав балачку Теодор. — Візьмімо жінок! Та їхні ноги за сто літ будуть далеко поганіші за сьогоднішніх! Вони виглядатимуть, як... як... як кінські копита! Причини цього різні: високі обцаси[15], бетонові хідники, сітківка,[16] копаний м'яч,[17] біги...

— Та ж не всі жінки полюбляють заняття спортом, — заперечив Альбертшулле. — Багато з них визнають єдиний спосіб дозвілля — танки.

— Гадаєте, танки зміцнюють і зберігають жіночі ноги? — додав їдкої іронії Козобродський. — Вони розвивають у жінки хтивість! Коли її привселюдно хапають за руки чи за плечі...

Адвокат захихотів.

— Можливо, ви маєте рацію. Але... кінське копито — і жіноча ніжка...

— До слова про копито, пане меценасе, — «логічно» перейшов до нової теми професор. — Треба споряджатися в Мексику.

Добре, що його співрозмовник встиг проковтнути шматок печені, а то б вона йому пішла не в те горло.

— Чому саме туди?

— Патрійотизм зобов'язує, що викопаний кістяк коня...

Подивований Альбертшулле вислухав професора із зацікавленням психіатра, не втручаючись питаннями у його лекцію, і коли той сказав останнє слово, постукав виделкою в кришталеву чару.

— Дякую, пане Козобродський, ви, як завше, пильно вдивляєтеся в гіркі корені науки, щоб отримати солодкі плоди.[18] Але хто швидко виносить рішення, може швидко й пожалкувати.[19] Чи переконані ви настільки у своїй гіпотезі, щоб витрачати свій безцінний час і немалі гроші на пошуки ідентичности пересічного карпатського коника з Коломийщини та мексиканського коня, якому, як ви кажете, понад шість тисячоліть? А якщо ви помиляєтеся?

— Etiam post malam segetem serendum est![20]— голосно, як матурист, проказав Козобродський, щоб цей пихатий меценас, що завдав собі труду перекласти з латини прислів'я, не засумнівався у глибині його освіти.