Розділ «Частина 3»

Минув тиждень. Максиміліян усе ще ґуздрався з бомбою, а Ґеня брали чорти, бо виставкове вікно крамниці Гаммлера засліплювало очі діамантовими зблисками й сонячними зайчиками від прикрас із черленого золота.

«З таким набутком доведеться втікати далеко, — міркував Ґеньо. — Чи брати з собою Мілька? Чи він поїде? А куди діватися, якщо став на криву стежку? Але ж він чистий і чесний, як німецький пастор. Тоді треба його заохотити».

Коли Морґен отримав листа від Емілії Джонсон із Англії, яка після перельоту з Льондону до Австралії дістала з нагоди іменин короля титул «леді» та орден командора Британської імперії, він перетворився на закам'янілого вікінга. Леді пропонувала «знаменитому винахіднику» сполучити свої ідеї щодо вдосконалення летунського обладунку та легкопаду, аби унеможливити загибель летунів.

— Скільки ти мені заплатиш? — поцікавився він у Ґеня. — Цього вистачить, щоб доїхати до Льондона?

Наш мантій усміхнувся — сфальшований лист подіяв: Морґен не лише зробив бомбу, а й склав валізу для подорожі.

Того дня Ґеньо, щоб не викликати підозрінь у старого Крамера, зайшов до каварні з доволі об'ємним пакунком у сяйливій фользі. За касою стояла Сюзанна, яка вранці випурхнула з камениці Гробовецьких. Вона так вдячно позирнула на Муркоцького, аж йому стало ніяково за свою підступність. Але треба було довести гру до кінця. Він замовив каву і взявся за газету. Сюзанна не зводила очей з пакунка, вважаючи, що в ньому якась цінна річ — для неї. Повернувся Крамер (він, певно, по тиху ковтнув келішок лікеру) — розчервонілий, як мак. Ґеньо ґречно з ним привітався. І тут Панна Пухкенькі Стегна сміливо підійшла до столика...

Чи Ґеньо занадто поспішно піднявся, чи Сюзанна необережно трутила крісло, — не в тому річ. Пакунок гупнув на підлогу. Задзеленчало розбите скло, каварню наповнив смердючий дим, заверещали панни, а весь цей рейвах покрила соковита батярська лайка.

11.

 а далекому острові Пальма-де-Мальорка помер від старості та виснаження, спричиненого голодуванням, горбатий жебрак — найпопулярніша особа серед мешканців. Він завше сидів під однією і тою ж пальмою, притулившись горбом до полущеного стовбура, і поволі жував скибку хліба з мармолядою. Було вражіння, що та скибка — одна й та ж сама уже протягом не знати якого часу. На світ поглядав стомленими очима старої черепахи, ніби просив пелехатого перевізника швидше доправити його на берег потойбіччя. Коли ж лікарі оглянули покійного, то виявили не горб, а добре припасовану (смердючу!) торбину... з цінними паперами на мільйон бельгійських франків та десять тисяч долярів готівкою! У полотняну ганчірку, яку колись прикрашало дивне геометричне вишиття, невідоме в сих теренах, були загорнуті напівзотлілі папери. Саме з них стало відомо, що висхлий старий — німець Берштейн, уроджений у Львові...

Чому він опинився так далеко і в такому жалюгідному становищі, маючи при собі прихованого мільйона, випало розплутувати Юрасеві Маґдебуркові, до якого звернулися львівські нащадки Берштейна, що ледве заробляли дрібною комерцією на скибку хліба з мармолядою і на дешеву ячмінну каву. На позичені гроші вони готували папери, за якими враз би розбагатіли.

Судячи з віку, перед Юрасем сиділи три онуки фальшивого жебрака — усі анемічно блідолиці, світловолосі, з перспективою швидко облисіти (кожен з них уже мав на маківці природну тонзуру[8]). Вони поважно оповіли про свого ґросфатера,[9] якого певні обставини змусили покинути рідне місто.

Юрасеве рум'яне лице, доброзичливе й співчутливе, не давало їм сумнівів, що нишпорка не вбачатиме в дідовому вчинку особливого криміналу. Хіба він перший, хто зник в пожаданні наздогнати молодість?

— Герман Берштейн мав у своїй власності три галантерейні крамниці, — почав найстарший із трьох онуків. — Вони давали добрі прибутки, і він вкладав гроші у нафтарський промисел.

«Доповідає, мов на суді про чужу людину», — зауважив сам собі Юрась.

Утім, історія заможного німця, оповіджена нащадком, проста, як спосіб повії упіймати на живця. Доскочивши багатства, він лиш набув чоловічої сміливости, на яку не мав часу в молодости. Отож завів собі коханку — Маґдалену Хтошохоцьку, молоду покоївку барона Альцґеймера, а та поспішила привести на світ дівчинку. Бернштейн так прикипів до дитятка (удома мав чотирьох синів), що через банківського службовця на прізвище Кендзьорівський...

«Так, так, історія для Теодора Козобродського!» — мало не вигукнув Юрась, проте лице його не втратило співчутливого виразу.

— ...почав скуповувати цінні папери, вкладаючи в них кожну зароблену копійку.

«Кожну зароблену тисячу», — виправив подумки Маґдебурко онука мільйонера, а вголос спитав:

— Звідки ви все це знаєте? Хто вам розповів?

— Бабуся докладно описала у тестаменті.