Розділ «Частина 2»

 забелі не пощастило витягти на невелику мандрівку Ніка Картера, бо він, хоч і був уже на емеритстві, та не цурався нагальних прохань, після чого отримував винагороду. Тоді стався трафунок у Техасі: одна студентка відчула на собі надто сильний вплив кінових пригод і вчинила за прикладом героїні вестерну. Вона підпалила будівлю попри банк, а поки пожежники її гасили, увійшла з пістолетом до директора, вимагаючи двісті тисяч долярів. «Навіщо це вам? — спитався директор. — Вас усе одно впіймають!» «Хочу пережити сенсацію!» — зі сміхом відповіла нападниця.

Її шукали майже місяць, а по ній — ні сліду. Тоді поліція почала підозрювати самого директора банку «у змові з невідомою особою жіночої статі, яка здійснила пограбування у такий сміливий спосіб, нікому не заподіявши шкоди, окрім власника сусідньої будівлі». Принаймні, так було написано у зверненні до Ніка, щоб він приїхав і розплутав цю справу.

Удова Еммері першу хвилю розчарувалася, що добре задумана партія зненацька закінчилася внічию, але вже наступного дня запросила на обід професора Едварда Маккала з Балтимора — той їздив з лекціями на користь здорового способу життя, закликаючи американців їсти конюшину, люцерну і бурячиння, які легко засвоюються організмом ссавців.

— Як це треба ненавидіти тварин, щоб поїдати призначене їм їдло? — пожартувала Ізабеля.

— Дорога моя, не налаштовуйте себе на іронію! Він добре заробляє, їздить з просвітницькою місією, то ж хто може бути ліпшим чоловіком, як не той, що не сидить вдома?!

Маккал виявився веселим хлопцем. Якби не дрібненькі зморшки під очима, його можна було вважати вчорашнім випускником Гарварду. Сленгові слівця час до часу вбігали в його бездоганну мову і не шкодили їй. Він не церемонився, а після привітань і знайомства усівся за фортеп'ян.

— Як не часто можна бачити навіть у заможних людей добрий інструмент!

Удова хитнула добре впорядкованою зачіскою: мовляв, а ми тут такі!

Цілий вечір Едвард розважав жінок класичними вальсами, танго, фокстротами, а наприкінці заграв такого смутного блюза, що сльози навертались на очі.

— Це мелодія мого приятеля — мурина Бата Кіндая. Він з найглухіших пралісів Африки, з країни людоїдів.

— І ті його навчили грі на фортеп'яні? — зухвало спитала Ізабеля.

Маккал ніби й не чув — він взагалі частіш схрещував погляд з Мері, ніж з її компаньйонкою.

— Уявіть собі лісові нетрі, переповнені мавпами і левами, слонами і вужами, де люди мало чим відрізняються від звірів. Там дівчатка дозрівають в дев'ять літ, а хлопчики в тринадцять — і в них вільне полігамічне життя.

— Гм-гм, — закашлялася Ізабеля, уявивши первісний гріх в африканському стилі.

— Про нас там казали так: вони — білі, як чорти, однорукі, одноокі і одновухі, — оповідав далі професор, — і хлопчикові захотілося побачити таких людей; він, уже маючи кількох жінок, утік до найближчого міста...

— А зараз що з ним? — поцікавилася удова.

— О, він досяг успіху! Спочатку написав книгу...

— Людоїдською мовою, — прокоментувала Ізабеля.

— Ну, що ви така прискіплива! Звісно, англійською, бо швидко її вивчив. Право на видання викупили і німці — він тепер багата людина. Осів у Нью-Йорку, виступає в кабареті: грає блюзи, пробиває шкіру ножем, а кров не виступає, ковтає вогонь, примушує розквітати зелені вазонки!

— Я ще можу погодитися, що він вивчив мову, але фортеп'ян...