Розділ «Частина 2»

Частина 2

1.

 ожен досвідчений читач вважає: якщо кількох персонажів збирають у якомусь відлюдному місці, то там обов'язково трапиться убивство. Тут нам доведеться його розчарувати: Оскар Гробовецький з Беатою не довго тішилися товариством Стася та Збишека, так що до конфлікту з летальним наслідком не дійшло. Ба більше, власники острівця відчули неймовірну тугу, коли прощалися з обома приятелями, які ступили на палубу вітрильника, що мав повернути їх в людську гущу.

Стасьо рвався до Парижа, щоб знайти Еву і зразу ж знехтувати нею, а Збишеку було однаково, куди рушати, адже ніяких зобов'язань і планів він не мав. Проте йому було цікаво, що сталося з «Ізабельою» та Ізабельою. Може, вона вже позбулася легковажного Турбійона і мала серце, вільне для нових почуттів? Та потикатися туди, звідки ледве встигли накивати п'ятами, було нерозумно, і обидва молодики зупинилися на монмартрівському горищі у художника Макса Сазана, що з біди колись займався фальшуванням грошей, тому набув багато знайомств у кримінальному світі.

Його історія повчальна: не маючи чим платити за малярську науку в З'єдинених Державах, він почав виготовляти доляри самотужки, за що отримав три роки тюрми. Там він написав величезне полотно «Христос, що допомагає бідним», яке ув'язнені подарували на Різдво президентові. Так мистецький талант Макса допоміг йому отримати помилування.

Відчувши подих волі, Сазан зрікся реалістичної манери живопису, переїхав до Парижа і вигадав свій стиль, назвавши його «максимінімалізмом». Першою жертвою впав поважний замовник — англійський дипломат лорд Бінкергет: він не впізнав себе на портреті, але з Максом розрахувався гонорово. Певно, лорд згодом пошкодував витрачених фунтів штерлінгів, бо вирішив продати це мистецьке творіння на аукціоні, назвавши його просто: «Італійський музикант». Ніхто за нього не запропонував навіть щербатого франка. Тоді портрет лорда виставили ще раз, але вже під назвою «Середньовічний алхімік». І знову не знайшлося гідного поціновувана максимінімалізму. Втретє роботу Макса намагалися продати, назвавши її «Сектантський проповідник»... Хтось зголосився на початкову ціну — і на тому торг припинився. Той «хтось» так і не прийшов за портретом.

Збишек Циганєвич запізнався з Максом ще в ті часи, коли не відцурався дрібного заробітку, виставивши напоказ аполонську статуру. Одного разу в Гамбурзі, після картярського поєдинку з аристократичного вигляду шахраєм, він опинився, як рак на мілині — з порожніми кишенями, де не втрималася винагорода за силу і вміння. Збишек став біля двірця і вголос згадував найсоковитіші польські лайки. Не дуже охайно вбраний юнак поцікавився, в чому річ... «Мені треба до Львова», — відповів Циганєвич. «А мені — в Америку, приятелю! — відповів юнак. — Хоча Львів мені таки рідний». Він потяг Збишека до своєї комірчини, завинув у біле полотно і дав у руки сувій паперу. Так Циганєвич постав у образі грецького філософа, а Макса взяли на навчання в Академію малярства в далекій Америці, визнавши його уміння послуговуватися класичними прийомами рисунку.

До речі, квиток до Львова Макс купив Збишеку на останні гроші.

Коли засновували «Ізабелю», Макса найняли розмалювати декорації, та його ескізи відхилив Андре Турбійон як депресивно-маніякальні: відрізані голови на тацях в руках дванадцяти голісіньких танцівниць не пасували до розважальних перегонів.

Макс байдуже сприйняв відмову. Аж тут вигулькнув Збишек, як заяць з маку, вхопив Сазана в дужі обійми... Турбійону довелося дати художникові ще один шанс, але, на жаль, далі трапилося те, що зруйнувало плани всім. Навіть Еві.

Тепер бідний Макс розжився на сир, вино, запечену рибу і цибулю, з якої варив прозору зупу, а також на двох мешканців, що не гордували сінниками на затоптаній підлозі.

Збишек і Стасьо добули собі потерті штруксові[45] куртки, прості полотняні сорочки, дешеві штани з грубої бавовни, а черевики Макс побризкав фарбами, щоб не виглядали новими.

Ніхто й не здогадувався, що Сазан — творець максимінімалізму — з'являється в дешевих кнайпах в товаристві осіб, далеких від живопису. Атлетичний Збишек виглядав на старшого брата вродливця Стася, у якого гімнастичні вправи та модерні танці виробили легкий крок, граційні рухи і артистичну поставу героя-коханця.

2.

 рась Маґдебурко таки заснував свою справу з нишпорства, позбувшись недолугого начальника на прізвище Матіяш, який щоденно заливав собі очі. Тверезий і чесний Юрась не мав від нього ніякої підтримки: до глибокої ночі оформляв усі папери, муштрував аґентів, доповідав у магістраті, розмовляв з газетярами, стежив за особливо небезпечними суб'єктами.

Тепер він сам собі голова — приватні замовлення на розшук утікачів-перелюбників чи боржників надходили мало не щодня. Але ця справа була особливою...

Юрась збирався до Парижа, куди вели сліди вродливої ошуканки з Тернополя Марилі Ясінської. Вона найнялася служницею до старої графині, обікрала її, за що опинилася у в'язниці. Там їй трапилася довірлива дівчина, яку безпідставно звинуватили в переховуванні знаменитого грабіжника. Служниця назвалася графинею з-під Львова, узяла її адресу... А далі все, як у сінематографі. «Графиня» по звільненні приїздить до дівчини, та знайомить із своїм нареченим — сином заможного дідича. Юнак не мав доволі чеснот, не встояв перед спокусницею з добрим досвідом. Чарівна «графиня» підмовила до втечі. Гадаєте, він втікав без гроша за душею?

...Коли молодий дідич прокинувся в «Жоржі», за його «графинею» і слід простиг. Потім вона ходила по Варшаві з візитами, передавала вітання від різних кревняків та позичала гроші, щоб не бідувати у Франції. Як на глум, надіслала обдуреному молодикові привітну листівку: «Вибачай, твоє місіонерське кохання мене не задовольняє! Перепроси наречену!» Паризький стемпль підтвердив її місце перебування. Дідич прийшов до Маґдебурка: