Розділ «Із нотаток до трилогії Юрія Щербака»

Письменникові, отже, треба було подолати силу-силенну «бар’єрів несумісності» правди з тодішньою неправдою. У давньому його романі «Бар’єр несумісності» іде по Києву якийсь дядько-колгоспник, питаючи: а де тут больниця?

Тут — лінгвістичний ключик до всієї мовної системи того роману, що його герої у своїх надінтелігентних, бездоганно українських діалогах дещо схожі на прийдешніх, кінця XXI століття, українських дипломатів трилогії: «у посольстві всі розмовляли по-російськи».

Але ж, окрім мовних бар’єрів несумісності, що їх національному письменству було не обійти, по тому постала — неспівмірність поміж вчорашньою Україною, депортованою всіма її метрополіями у провінціалізм чи не колоніального штибу, у політичне напівнебуття, в аж скандальну непоінформованість «вчорашнього світу» щодо тієї України та Україною, що на ній вимушено, але все ж таки зупинилася зіниця світу нинішнього…

І, відповідно, мав з’явитися настійний попит і запит на рішуче новий жанр, на нову літературну форму, що у них і має постати нова історична якість фактично зовсім нової країни. Яка, чи то мимоволі, чи навпаки, внаслідок колосальних внутрішніх енергій і порухів, опинилася — у всіх сенсах — посередині цього світу. У найбільш злободенній його «редакції»: інформаційні цунамі довкола України, вже чи не постійної дієвої-подієвої особи злободенної політичної драми на світовій сцені.

А вже чого тільки нема за її лаштунками!..

Саме про це і йдеться в трилогії Юрія Щербака. Яка опробує ту нову історичну якість — на повну силу вдало знайденого жанру. Сказати б, «парафантастичного».

…В одній доволі давній новелі письменника вчений-авангардист пише капітальну працю — «Про архітектуру хмар». Себто про структурність того, що зазвичай видається ніби безструктурністю, хаосом.

У представленій тут трилогії, уже в ролі романіста, Щербак, ніби наслідуючи героя своєї новели, подає так само архітектуру іншої, зовні-здалеку, здавалося, теж украй строкатої-пістрявої-розмаїтої подієвості. Чи не двостолітньої. Українська історія ХХ-ХХІ тут особливим чином закодована-перешифрована.

То ж давайте бодай частинно декодуємо ті безчисленні шифри.

Отож, дія трилогії розгортається у гіпотетичній Україні 2077–2084 років. І в так само гіпотетичному просторі довкола неї — у тій самій хронології. У просторі світовому (бо навіть у космосі — на Марсі…)

Але якби ж то було традиційне фентезі, що давно вже заповнило-переповнило світовий літературний обіг! Схоже, однак, що ми справді маємо справу з письмом-сюрпризом. І направду — не лише в нашому письменстві.

У напрямку справжнього змісту безлічі ситуативних парадоксів тих міражів-фантазій, у пошуках методу до їх творення — пропонуємо звернутися до… однієї стільки ж екзотичної, скільки ж — абсолютно унікальної мови. Мова маленького індіанського народу — хопі. Який живе у країні, де високого рангу український дипломат Щербак був, за сумісництвом, амбасадором. Але не про те, а про саму загадкову мову. Що у ній кожне дієслово та іменник, означаючи дію чи предмет, обов’язково особливим морфологічним чином вказують не лише на минуле й теперішнє, але й на гадане майбутнє цієї дії, цього предмета. На їх гіпотетичну прийдешність.

Трилогія українського письменника — то, метафорично кажучи, ніби переклад з тієї загадкової індіанської мови на українську.

Величезна сума подієвості, ідеології, релігії; передсуди, марновірства, ультратехнології, війни, революції і контрреволюції, поліційні репресії, демонічні спецслужби, всі колізії, інтриги, грандіозна комбінаторика грандіозних глобальних союзів і таких самих конфліктів, різного роду епідемії-пандемії, включаючи світоглядні, — словом, усе це, вся меґалічна фабульно-сюжетна сума, вся семантика трилогії у просторі тих «міражів» з надзвичайною послідовністю обов’язково веде свій родовід-початок із сучасних, ба, навіть злободенних подієвих рядів і явищ. І національних, і світових. Із усіх нинішніх українських перемог і поразок.

Весь футуристичний масив-монблан трилогії чітко, як у тій «Архітектурі хмар», вибудуваний на рішуче всій поточно-біжучій українській «метеорології»-«кліматології». Вони ніби безперестанку суфлюють звідси в прийдешнє тому українському «футуризмові». Вони присутні у кожному його прояві, у кожному його жесті. І з обов’язковою, аж трагічною гіперболізацією всіх наших нинішніх жестів, уявлень, характерів, усіх наших негараздів.

«Коянніскаці». Мовою хопі: робимо щось зовсім не те, що належить; у майбутньому це обернеться великим нещастям; отож стережімося і шануймося; маємо робити нарешті щось інше і по-іншому; істинне…

«Дивний і страшний» сон героя. Сон, у який над майбутнім Києвом «вповзла величезна старовинна міжконтинентальна ракета».

Словом, автор прагне відповісти на вже колись і до нас звернуте: камо грядеші? Грізне «Quo vadis?».

«Міражі» Юрія Щербака — це саме «камо грядеші, Україно»?. І, зрештою, з нею весь інший світ у всіх тих його жестах-уявленнях-характерах.

Куди йдемо? Яка нас віра