Розділ «Із нотаток до трилогії Юрія Щербака»

А відразу за тим, сказати б, «сербоцентричний» самум в усій стомовній газетній імперії початку XX століття, аж до іншого династичного вбивства іншої династичної пари.

Сараєво-1914. Ще немає ні радіо, ані телебачення. Але на ланах-полях тієї імперії, під акомпанемент окличних знаків, безчисленні повідомлення довкола Сербії, що про неї Європа ще зовсім недавно — ну зовсім нічого не знала.

А далі та тридцятирічна гекатомба-ХХ. Один тодішній публіцист радикально лівого спрямування стисло-точно охарактеризував і першопричину, і першопочаток тієї війни: «…германська буржуазія влаштувала грабіжницький похід проти Сербії, прагнучи підкорити її і задушити національну революцію південного слов’янства». (Лєнін-Ульянов.)

Ну хоч вирізьби ці слова на сьогоднішніх інформаційних порталах усіх їхніх технологічних виконань.

Перемінилися — у відомому напрямі — слов’янські азимути тодішньої великої гри, великих інтересів; перемінилися її технології і комунікації; нові її генерації.

А все інше як стій залишається на тому самому демонічному місці світового часу. Якесь його демонічне лібрето, демонічний першосценарій.

Quo vadis? Камо грядеші?

«А Симон Петро йому каже: „Куди, Господи, ідеш Ти?“ Ісус відповів: „Куди Я йду, туди ти іти за мною не можеш, але потім ти підеш за Мною“». (Євангелія від св. Івана. 13, 36).

Що ж. Вочевидь, як засвідчує та часова симетрія 1914-го і 2014-го, аж зловісна їх схожість, «іти туди» ми не можемо. Попри всю рухомість, всю інтенсивність нашого світу, що вони зазвичай звуться історією.

То що тоді робити цивілізації з такою неймовірного обсягу і неймовірного, та ще й повторюваного «циклічно» драматизму, подієвою сумою?!

А робити щось таки треба. Хоча б для того, щоби цивілізація уціліла… І уціліла, зрозуміло, ще й у якихось прийнятних для людини гуманістичних формах і змістах.

Передовсім без тридцятирічних та інших, нині ще не оголошених війн.

І тут на поміч цивілізації з’являється література, себто особливої побудови свічадо долі людської. І масової, й індивідуальної. Ніби записник нашої самоідентичності всіх її напрямків.

Ось так і з’явилося у самому розпалі української кризи її фантазійно-фантастичне свічадо — трилогія Юрія Щербака.

У світовому літературному обігу є книги, які, завдяки карколомним сюжетам, фабульним своїм лабіринтам, ваблять — чи навіть зваблюють — читача. І він незрідка не встигає, умовно кажучи, за смисловим задзеркаллям тих сюжетних вихорів, тієї композиційної віхоли. Тоді як те «задзеркалля» і є першозмістом таких книг, — їхньою, якщо вдатися до філософського жаргону, генеральною семантикою.

«Час смертохристів. Міражі 2077 року». «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року». «Час тирана. Прозріння 2084 року» — це не тільки монблан чи навіть еверест різного роду пригод-колізій. Перед читачем — унікальний романний портрет Великої Пригоди цілого народу у Великій Історії. Портрет українського Проекту всіх його виконань у тій Історії, а особливо новітній.

Сюрприз не тільки читачеві, але і національній літературі взагалі. А можливо, і не тільки їй.

Отож вдивимось не лише у почерговість-калейдоскоп тих пригод Щербакових героїв, інститутів, держав, релігійних і політичних утворень і т. д. — вдивимося у саму світоглядну систему «задзеркалля» Щербакового свічада-трилогії.

Порівняння, кажуть, завжди накульгують, але ж вони завжди і щось пояснюють.

…Якось Горький, напівсерйозно-напівшаржуючи, сказав про все, що вийшло з-під пера Лева Толстого: воно обертається головно довкола письменникового наміру якось добре облаштувати наскрізного його героя, князя Нехлюдова, у цьому світі.