Розділ «Із нотаток до трилогії Юрія Щербака»

…Із репліки однієї західної дами: «Звідки ви? Із Києва? А-а, пригадую — це десь під Чорнобилем…»

А по тому вже й Майдан-2004. На всіх телеканалах планети. Та ще й як українська ніби «телепрограма», телеалгоритм усіх подальших протестних наддійств цієї планети.

…І ось світова зіниця знову зупинилася на Україні. Тільки вже в режимі не лише платонічного співчуття-2004, а тим більше суто естетичної зацікавленості київською майданною екзотикою.

Щось воно вже зовсім іншого, року 2014-го…

А тепер відразу — ніби історіософський-історіографічний стоп-кадр цього року: це ж столітні роковини Першої світової. Незабутній 1914-й…

Всі «ми», себто вся наша тепер уже демографічно багатомільярдна людська сукупність, за своєю головною історичною метрикою — всі ми саме звідти. Із того Року-фатуму.

Навіть коли ми про це не здогадуємося. А напевне, особливо саме тоді, коли ми про це не здогадуємося…

Отож той рік, коли вся людська присутність на Землі, вся її людська сума, як кажуть наші сусіди, «в одночасье», відразу — постали в очевидній цілісності. Негативній, вимушеній. У лютому неувзаємненні всіх національних і державних величин одна з одною. Що постали у нещадному плетиві міріадів нещадно взаємозаперечних інтересів.

Усепланетний сеанс тодішніх колективних і неколективних егоїзмів! Державних. Станово-класових. Психологічних. Господарчих. І так далі.

Схоже, 1914-й — це не тільки повсюдне воєнне лихо. Це ще й очевидна антропологічна катастрофа. Гіперкриза, чи не найтяжча в усьому попередньому світовому часі. Були відкриті всі тодішні скриньки Пандори. Від різного роду ідеологічних пандемій, раніше не бачених і не очікуваних, до так само ще не бачених озброєнь.

Україна-1914, цілком, у всьому тоді такому строкатому своєму територіально-етнічному складі, ввійшла у безберегі моря-океани тієї Великої Кризи. В усі її шторми.

Ввійшла вона спочатку як жертва, як трагічна несамостійність, як об’єкт чужих намірів, розрахунків, інтересів, інтриг. Прапорець-позначка на демонічних генштабістських-геополітичних картах знавіснілих сусідів, своїх тоді ще могутніх хазяїв. Україна опинилася ніби посередині тих карт. Як їх головна там стратегічна мета і мітка. Як ресурс аграрний, індустріальний, демографічний. Як один із найдовших у світі мобілізаційних списків.

Ресурс чи реальний, чи лише очікувано-бажаний, але однаково залежний від чужої політичної і мілітарної волі. Простір, тоді ще без жодної краплі своєї суверенної волі.

Напевне, саме тому Україна закінчувала ту війну вже у напрямі аж відчайдушного, чи не фанатичного устремління вибороти собі нарешті бодай якусь суверенність.

Подальша доля цих зусиль надто добре відома. Невдатна та доля, яка вже самими своїми поразками визначила долю світу. Принаймні Європи. Визначила аж до Другої світової, що її згаданий Андре Мальро, її свідок і учасник, назвав: «повернення Сатани».

І от сповнилося рівно сто років з початку Тридцятирічної війни XX століття (1914–1945) (давайте, нарешті, назовемо речі своїми, не лише «хронологічними» іменами!). І знову історія повертає і навертає нас у той дебютний першочас головної її драми. Ніби і перемінилися її, історії, політичні ландшафти, ніби вже зовсім інші у неї дійові особи, інший подієвий репертуар нової її драми. А проте…

…Можна вжахнутися моторошній схожості поміж початком згаданої Тридцятирічної війни-ХХ і війни нинішньої, ще не оголошеної, дві тисячі чотирнадцятого.

Тоді патріотизмом громокипляча, підкреслено національно-пасіонарна Сербія — у безвихідному-безпросвітному конфлікті з безпросвітно «наднаціональною» Віденською імперією. З нібито вже приреченою державою-диплодоком. Який, агонізуючи, намагається, однак, підмінити свою катастрофу — катастрофою всесвітньою.

Політична палеонтологія проти реальної політики реальної історії.

При цьому не варто ідеалізувати і те «модерно» ще доволі молоде національно-слов’янське утворення. Балканський Слов’яносербськ з його корумпованими урядами, напівполітичним-напівбандитським підпіллям, з його молодими офіцерами-«пасіонаріями», які, не вагаючись, холоднокровно розстріляли своїх короля і королеву (здається, вагітну) у їхній опочивальні.