Розділ «Частина п’ята Два сонця»

Гайдук мовчки, очікуючи від Крейди початку розмови, дивився у заґратоване вікно; замість того щоб гуляти зі Святиком у лісі, чи плавати в басейні, або літати на маленькому електро-гелікоптері в Чабанах (Рогулька викреслена назавжди), він мусить проводити час у тюрмі, де кожен, незалежно від статусу, почувається в’язнем — і дивитися на цю Потвору, яка, витягнута зі своєї шкарлупи — наче краб із панцира — виглядає ще огидніше. Але навіщо він розігрував що комедію з нанотитановою захисною оболонкою, сидячи в ній, як у консервній банці?

На столі перед Крейдою були виставлені його улюблені наїдки, — галушки і вареники, крім того борщ із пампушками і сметаною, свіжі, щойно підсмажені деруни й гаряча кров’яна ковбаса. Гайдукові захотілося їсти, хоча розумів, що торкнутися цих страв не можна — як не личить їсти щось у присутності покійника.

Крейда нарешті порушив довге мовчання.

— Пам’ятаєте, Ігорю Петровичу, які були добрі часи? Коли ми дружили з вами, коли нас ще не посварили? Багато я дав би зараз за те, щоб повернути ті часи…

Гайдук мовчав. Їхню розмову слухали і записували. Згадав про Святика: що думає він про батька й що бачить своїми світлими Олиними очима, коли Гай лук після зустрічей із носіями темної енергії повертається додому? Сам темний і депресивно виснажений.

— Що буде зі мною? — спитав Крейда.

— Вас судитимуть. А до того ви матимете щастя подивитися на свято Возз’єднання християн.

— А потім мене повісять?

— Це вже як вирішить суд. В Україні-Руси, як вам відомо, він найсправедливіший.

— Тобто робить те, що ви накажете? Так, як робив колись я?

— Все залежить від вас, Іване Абрамовичу.

— Оврамовичу.

— Вибачте. Забув.

— А що від мене залежить? — голова-мозок Крейди вкрилася додатковими зморшками-звивинами.

— Ви повинні розповісти слідству всю правду про свою багатогранну злочинну діяльність. Ви створили одну з найбільших у світі кримінальних наркомереж. Від вашого галуїна за далеко неповними підрахунками тільки в Україні-Руси за роки після Темряви загинуло понад вісімсот тисяч людей — головно молодих людей. І де при наших жахливих демографічних втратах. Уявляєте?

— Навіть уявити не можу, — зітхнув співчутливо Крейда.

— А в Європі? Америці? Скільки людей загинуло?

— Ваша арифметика нікуди не годиться. Цих людей ніхто не примушував. Вони самі обрали собі галуїн — бо він приносив їм щастя. Ось ви, Ігорю Петровичу, що ви можете запропонувати людям в годину нещасть? Га? Сувору дисципліну, каторжні роботи? Або брехливе слово Христове? А я дав їм справжнє щастя, можливість пережити найтяжчі часи. Мій галуїн офіційно дозволений у низці країн, як ліки проти болю і депресії. В Голландії є навіть партія галуїністів, яка має п’ять місць у парламенті. Та мені за галуїн треба Нобелівську премію дати. У той час коли війни і катастрофи стрясають людство, коли страхи переслідують людину, я даю порятунок. Причому на добровільній основі: хочеш — бери галуїн, не хочеш — живи в жахливих муках реальності.

Задоволений собою і переконливою діалектикою великої брехні, Крейда взявся до їжі. Першим ділом — до галушок. Для цього йому не знадобилася навіть харчова трубка — все пішло просто до рота. Гайдук відчув больові спазми в шлунку. Ум’явши миску галушок, Крейда здивовано подивився на генерала:

— А ви чому не їсте? Їжте, не соромтесь. Я вас пригощав, тепер ви мене. Дякую за таку зустріч. Тепер я відчуваю, що повернувся на Батьківщину. Ну й що ви ще маєте проти мене? — кольнув він Гайдука чорним поглядом.