Розділ «Частина четверта Сарана»

При в’їзді до кварталу Першого тресту столових (саме так, а не «їдалень» значилося на фанерному порепаному щиті, прибитому до барака) дорогу кортежу перегородив натовп людей, яких намагалася зіштовхнути з проїжджої частини поліція, що вже обробила палицями кількох демонстрантів, по засмаглих обличчях котрих юшила кров.

Гайдук вискочив з автобуса й різко хляпнув ззаду офіцера поліції по плечу своїм карпатським топірцем. Той схопився за електрошокер, але, побачивши губернатора і мера, зупинився, змірявши Гайдука поглядом, повним погорди й ненависті.

— Припиніть бійку! — гукнув Координатор. — Я — генерал Гайдук. Приїхав до вас у гості. Що сталося?

Натовп загомонів, заворушився. Жінки заверещали, чоловіки заматюкалися. В руках людей з’явилися гаджети, щоб не пропустити таку нагоду і зробити знімки.

— Говоріть хтось один.

Чоловік у брудній синій майці, в якого кров ще не засохла на голеній голові, а майка почорніла на грудях, підняв руки, щоб припинити гамір.

— Ми вимагаємо…

— Представтеся, будь ласка, — перервав його Гайдук. — Я назвав своє ім’я. Тепер ваша черга.

— Мене звуть Василь Лутугін. Майстер «Трансмашу».

Чолов’яга років сорока, жилавий, з твердим поглядом людини, яка не боїться жодних катувань і не прогинається перед начальством.

— Вибачте, пане генерале, що довелося діяти таким способом, — сказав Лутугін, — але інакше не було жодної можливості.

— Лутугін, як вам не соромно?! — шия в мера Красюка почервоніла, наче він стояв у «мості», а на ньому лежав суперник. — Чому ви до мене не звернулися? Хіба не соромно так зустрічати дорого гостя?

— Не соромно, — огризнувся Лутугін. — Ви, пане генерале, дійсно дорогий гість. Вони стільки грошей роздерибанили на показуху! Зарплату місяцями не платять. На вас гроші є, а на нас нема. І води в місті нема. Завозять цистернами, видають по талонах. У мене троє дітей, хлопці, — на його обличчі майнуло щось схоже на лагідну усмішку, — їх треба щовечора купати. А нам пити не вистачає. В Лугані вода чорна, токсична.

— У сусіда собака покупалася в цій воді, потім народила щенят із трьома головами, — крикнула жінка, волосся якої було пофарбовано в зелений і червоний кольори.

— А фото у вас є? — спитав Гайдук, пригадавши безсмертний досвід Невінчаного в постановці абсурдних питань.

— Що?

— Фото тих щенят?

— Ні, — почала злякано відступати жінка.

— Ми зараз перевіримо. Ось цей чоловік, — Гайдук показав на одного зі своїх охоронців, — зараз поїде з вами і перевірить.

Але жінка його не чула: розштовхуючи натовп, вона злякано відходила до барака, де, мабуть, мешкала.