Розділ «Частина четверта Сарана»

Гайдуку жаль стало цю змарнілу розфарбовану жебрачку, яка наче сама скупалася в токсичних водах Лугані.

— Продовжую, — вперто мовив Лутугін. — Вся вода йде в елітні острови. Ми так називаємо висотки для багатіїв. Острів Пролетарський, острів Щорса, Ворошилова, Єфім’єва, острів Тумаркіна — вашого улюбленого генерала, який хабарі бере з усіх заводів, з торговельних центрів, з поліції та ринків — і не грішми, а золотом з нашого луганського родовища.

— Зараз перевіримо, — Гайдук відчув спеку, що гарячою важкою рідиною розпливалася по місту.

— Перевіряйте.

— Пане Тумаркін, зараз із цими панами, — він покликав мовчазних агентів НБР, — ви поїдете до себе додому, а потім до службового кабінету і все покажете. Якщо це неправда — пан Лутугін буде покараний за наклеп.

Всі шарніри в тілі генерала Тумаркіна раптом наче заклинило: він зблід і знерухомів, тільки очі чорно-оливкового кольору бігали панічно:

— Ігорю Петровичу… пане генерале армії… та я… ми ж з вами… як можна…

— Сідайте в машину поліції та їдьте. І ви з ними, — наказав Гайдук Лутугіну і голосно звернувся до натовпу: — Приготуйте всі ваші скарга й передайте полковнику Чмілю. Післязавтра ми їх обговоримо. Полковник Чміль прийме скарги в готелі «Україна». А тепер вибачте, треба їхати.

В автобусі працював кондиціонер, і Гайдук, попросивши води в Чміля, почувся краще. На завод «Лугор» (Луганська орбіта) їхали мовчки. Гайдук відпустив змертвілого мера в центрі міста. «Зараз він почне ховати накрадене, — подумав. — І наробить у паніці купу помилок».

Агенти НБР та НАВБ уже кілька тижнів працювали в місті, наче шахтарі в копанках, добуваючи чорну магму фактів, які звуться доказами. Того самого дня, що й в Луганську, по всій Україні-Руси почалася кампанія зачистки генералів-корупціонерів: було виписано десятки ордерів на обшуки і арешти. Дивним чином з числа заарештованих четверо генералів належали до очолюваного Палієм Фронту народного опору.

Пізно вночі до апартаментів Гайдука в готелі «Україна» (народ називав його «німецьким», бо побудували наприкінці 1940-х років полонені німці в стилі сталінсько-гітлерівської соціалістичної готики) хтось тихенько постукав. Гайдук не спав, готуючись до завтрашньої зустрічі з генералом Варламовим. У дверях стояли охоронець і Чміль. Непоодаль від них Гайдук помітив спецагентів НБР.

— Заходьте.

На Гайдукові була чорна T-shirt із зображенням білої ящірки та картаті, наче шотландський кілт, шорти.

— Віскі? Вино? Кава? Чай? — спитав нічних відвідувачів. Ті заперечливо похитали головами. У кімнаті Чміля вже готувалася хлопчача вечеря, на якій вони відірвуться по повній.

— Доповідайте, — сказав Гайдук.

— У генерала Тумаркіна вилучено п’ятнадцять кілограмів золота, — повідомив старший агент НБР, який навіть у таку спеку не дозволив собі за весь важкий день послабити вузол чорної краватки. — Мер Красюк прийшов о четвертій годині з повинною і здав тайник із трьома кілограмами золота і великими сумами укрів та іноземної валюти.

Гайдук уявив, як мешканці цього пограбованого міста їздитимуть розкішними поїздами по естакадах, попід якими — бараки, притони для наркоманів, «кабінки щастя», побілені мазанки таких трудяг, як Лутугін (він працював у збиральному цеху отих красенів-поїздів і вважався місцевою владою неблагонадійним), закриті елітні сетльменти-острови, всі ці квартали та лінії для плебсу — цей житловий секонд-хенд без води, без зелені, з залишками обгиджених дитячих майданчиків і дірявими контейнерами до сміття з написами-графіті «Вітаємо генерала fuck him Гайдука-п…здюка».

Відчув свою особисту провину в тому, що сталося з Луганськом. І своє безсилля.

Особливо обурив Гайдука м’ясний магазин в одноповерховому будинку з червоної цегли, зведеному в 1897 році: вхід до магазину, перед яким юрмилися бідні жінки, щоб купити дешеві кістки й тельбухи, прикрашали обліплені мухами ікони — копії «Трійці» Рубльова та образу «Пречистої Божої Матері Луганської», спалені більшовиками в 1919 році, — і портрет червоного маршала Ворошилова з німбом святого.

Відпустивши спецагентів, попросив залишитися Чміля.