Розділ «Частина третя 1984–2084»

— Буду з вами відвертий, — прохрипів Крюгер. — Шейх Омар просив довіряти вам, як самому собі. Я з України. Місто Полтава. Столиця галушок і вареників. До речі, зараз нам подадуть вареники з вишнями. Я — маршал України. Найвища посадова особа держави. А не якийсь генерал-самозванець, диктатор і тиран моєї нещасної Батьківщини. Моє справжнє прізвище — Крейда. Іван Оврамович.

Він зробив багатозначну паузу, і електронні об’єктиви його протезних очей засвітилися червоними жаринками.

Але на гостя його слова, здається, не справили великого враження, бо він залишився чемно і уважно незворушним. Сказав лише:

— Дуже приємно, пане Крейда. Нехай Аллах дасть вам здоров’я і благополуччя. Перейдімо до справи. Ви сказали шейху Омару, що маєте для нього надзвичайно важливе повідомлення.

Проте маршал України Іван Оврамович Крейда не поспішав переходити до справ. Втягуючи в себе живильним хоботом вареники, прицмокуючи й створюючи батату гаму звуків, схожих на хропіння, постогнування й вуркотіння, господар замку мрійливо сказав:

— Хіба це вишні? Мерд, як кажуть французи. Або шайзе по-німецьки. От у нас у Полтаві вишні були… Великі, як чавунні ядра, якими Петро Перший побив зрадника Мазепу. Соковиті, як дівчата наші чорнобриві… А це — дрібнота, наче горох у Сахарі.

Він втягнув у себе нову порцію вареників і почекав, доки вони вгомоняться в його штучних нутрощах. Підняв догори хромовані руки — наче нагострені вила.

— Бачите, що вони зі мною зробили? — жалібно спитав пана Асанбая. — Я служив народу вірою і правдою… а мене за це спалили… Якби не святі й чисті води Ворскли… де я зараз був би? Це все вони — націоналісти і сіоністи. Ніколи не прошу їм наруги над моєю землею. Лежачи в австрійській клініці «Рудольфінтер гаус», де мені замінили вісімдесят відсотків тіла, я переосмислив своє життя, пане Асанбай… До речі, звідки ви так чудово знаєте нашу рідну російську мову?

— Я народився в Бухарі, — скромно сказав гість. — У медресе там викладали п’ять мов — арабську, англійську, російську, латинську, давньогрецьку.

Крейда сумно похитав тим, що заміняло йому голову.

— Я колись теж знав різні мови… Малоросійську, венесуельську… Був я веселою людиною, любив співати наші народні пісні. «Не брани меня, родная, что я так люблю его…». Любив танцювати зі студентками в Каракасі. Всі смагляві, гарячі… Але тепер, — він наче вмить перекреслив усі спогади, — тепер я служу Аллаху. Я став воїном Аллаха, його мечем. Я покараю юдо-християнських зрадників. Я готовий служити під знаменами «Глобального джихаду». Так і передайте шейху Омару. Разом із ним ми визволимо Україну. Ми виправимо історичну помилку князя Володимира. Чи ви знаєте, пане Асанбай, що Свята Русь була близька до прийняття ісламу?

— Та невже? — здивувався гість. — Вперше чую.

— Так, так, — хрипко підтвердив Крейда. — Зараз я закінчую філософський трактат на тему «Іслам — майбутнє малоросійського народу», де наводжу переконливі факти.

Асанбай ковтнув зелений чай, подумавши, що такого мерзотника бачить уперше в житті. І дай Аллах, щоб востаннє. Він прочитав файл Гайдука про життя й діяння маршала юриспруденції, генерального прокуратора України, винахідника смертельного наркотика галуїн І.О. Крейди.

— А тепер до діла.

Крейда підкотився до бібліотечної секції першого ярусу, праворуч від входу; секція виявилася захисною стінкою, оздобленою фальшивими корінцями книжок, яка легко відійшла вбік, відкривши сталеві двері масивного сейфу. Почаклувавши над дверима, Крейда прочинив їх трохи, лише настільки, щоб просунути руку всередину, і дістав із сейфа папку з крокодилячої шкіри із золотою застібкою. Тихо під’їхав до столу (Вінсент, уже вдягнений у лакейську ліврею, забрав увесь посуд), дістав із папки якийсь документ і поклав перед Асанбаєм.

— Читайте.

Гість узявся до читання.

«Маніфест 148-ми представників народу України-Руси.

Аллах Акбар!