Розділ «Частина третя 1984–2084»

Гайдук поклав руку йому на голову. Джордж поволі заспокоївся.

— Подивись на цю людину. Ти його знаєш?

Джордж підвів голову. Очі були червоні, повні сліз.

На нього дивився кремезний чоловік, який першим зустрів Безпалого у Римському клубі.

— Це Вінсент.

— Він убив Мар’яну. Колись він був моїм заступником. Зрадив усе й усіх. Батьківщину, сім’ю, друзів, честь офіцера. Його прізвище Іванишин. Мирон Пилипович. Треба рятувати твою матір.

Джордж, все ще схлипуючи, подивився на Гайдука:

— Ви можете допомогти? Благаю.

— Твоя мати перебуває під охороною італійської поліції. Але ми знаємо, як працює італійська поліція… В тебе є вибір.

— У мене немає вибору. Я вб’ю Вінсента.

— Вибір завжди є, — повторив Гайдук слова Вчителя. — І ти повинен його зробити. Або ти залишаєшся державним зрадником, змовником, що хоче знищити існуючий у країні лад і вбити керівника держави — і будеш за це справедливо покараний, але справи твоєї сімї нас не обходять… або ти стаєш моїм союзником. Ми рятуємо твою матір і даємо тобі шанс помститися за все, що заподіяли тобі й твоїй сімї люди з Римського клубу.

— Де похована Мар’яна?

— У Віченці, біля могили її вітчима Домініко Скалдоне. У похороні брала участь твоя мати. Під посиленою охороною карабінерів.

— Мати знає, де я?

Гайдук підвівся й, накульгуючи на ліву ногу, знесилено посунув до виходу. Потім озирнувся.

— Мати не знає, що трапилось із тобою. Вона переживає за тебе. Боїться. Вибір за тобою.

Безпалий нерухомо сидів за столом, поклавши голову на скуті кайданами руки.

51

Отримавши зашифрований сигнал тривоги з борту авіаносця Конфедерації «Президент Ендрю Ван Лі», що стояв у Перській затоці, шейх Омар аль-Бакр вночі переправився разом зі своїм штабом і шістьма дружинами через затоку Акаба на ізраїльський берег, у кинуте мешканцями курортне місто Ейлат і зупинився у порожньому п’ятизірковому готелі «Принцес» неподалік від Таби. Уламки товстого скла від вибитих вікон готелю накрили брезентом похідних наметів, і тепер цілком безпечно можна було молитися і ходити по коридору-галереї третього поверху, що виходила на море з видом на йорданський берег. Готель був вигадливо вкомпонований архітектором у прибережну скелю, і тому для більшої безпеки супутники Омара, а серед них і богослов Рауль, розташувалися в приміщеннях, які прилягали до скелі. Сам Омар із двома помічниками розсілися у знайдених неушкодженими кріслах, оббитих темно-червоним оксамитом, лише де-не-де просічених кулями й дрібними уламками ракет. Перед Омаром установили на тринозі апарат відеоспостереження, й шейх, дивлячись на годинник, очікував ранкової години 7:00 AM. Сонце підводилось над Перською затокою і пустелею, що пролягла по території каліфату Ірак — аж до йорданського берега на Червоному морі. У такі хвилини Омар зазвичай молився, впавши на коліна й розпластуючись на землі у пориві самозабуття. Він любив Аллаха і вірив йому, і Аллах був для нього сонячним світлом, що народжується десь у горах Афганістану. Омару здалося, що, посилаючи зі Сходу перші, ще не пекучі промені, Аллах розмовляє з ним, подає шейху таємні знаки своєї прихильності, а видовжуючи тіні предметів на землі, вказує на небезпеки, бо маленькі непримітні люди, буває, раптом починають відкидати довгі тіні своєї підступності та лихих намірів. Прозріння, наче тремтливі міражі в пустелі, приходили до Омара саме в ці хвилини спілкування з Аллахом, коли шейхом приймалися остаточні рішення, затверджувалися таємні маршрути і виносились смертні вироки.

Але сьогодні, сидячи в кріслі у коридорі готелю «Принцес» і дивлячись на зелено-прозорі води Червоного моря, під якими ховалися коралові острови, Омар думав не про Аллаха, а про зустріч із Сатаною: і справді, рівно о 7:00 AM на вишуканий літній палац колишнього короля Йорданії, в якому Омар та його люди переховувались кілька днів, упали американські крилаті ракети, від вибухів яких здригнувся протилежний берег, спінилася вода, в якій ще вчора шейх плавав, і темна хмара диму перекрила сонячні промені Аллаха. Нехай впаде прокляття на голови невірних янкі. Прилетіло не менш як півдюжини ракет. Омар припав до м’якого окуляра візора і побачив, з якою ювелірною точністю влучили ракети, знищивши надземну будівлю і виривши глибоку яму на місці підземних бункерів, в яких, як переконував Омара місцевий шейх Хассан, можна було пережити навіть ядерний вибух. Але Аллах підказав Омару інше рішення. Після нищівного удару американців по порожньому місцю Омар спрямував свій погляд праворуч, на південний схід, у бік берегів своєї Батьківщини — Саудівської Аравії, туди, де лежали Джедда й Медина. Смуток світлих дитячих спогадів ворухнувся в його серці, й він вирішив перенести штаб «Глобального джихаду» на береги Каспійського моря.