Розділ п’ятий  Кілька цікавих пацієнтів

— Ні, звісно. Не все збігається в часі. Та все одно я перебував далеко від Львова. Пане Мазуре, ви щось скажете?

Ліщинський поклав аркуш перед асистентом. Той глянув, на мить замислився, потім перегорнув кілька сторінок у зошиті. Знайшовши потрібні записи, розвернув зошит до Кошового. Тицьнув пальцем:

— Ось. Дата. Я приймав Різника, але не в цьому корпусі. Мене викликали, щойно матінка привела хлопця. Санітари знають: ним опікується пан професор.

— Тобто, пане Мазуре, ви нотуєте в цю книгу не лише те, що стосується ваших цікавих пацієнтів? — перепитав Клим.

— Ні. Я фіксую всі візити. Не розпорошую.

— Прошу?

— Краще, коли записи ведуться в одному зошиті, — пояснив Ліщинський. — За любов до порядку я високо ціную свого асистента. Не лише за це, але — зокрема.

— Інші дні?

Альберт перегорнув назад ще кілька сторінок.

— Ось. І ось. Мати набридала, просила вколоти синові препарат, котрий блокує інстинкти.

— Інстинкти?

— Бромід калію, — пояснив Ліщинський. — Заспокоює, допомагає притлумити судому. Але довелося пояснити матері: ліки здатні також зменшити потяг Лукана до жінок. Адже додаткові труднощі мав через це.

Вкотре прочитавши на Климовому обличчі нерозуміння, професор терпляче розтлумачив:

— Парубійко здоровий. Коли говорити про фізіологію — так точно. Потяг до протилежної статі цілком можна пояснити; Каламутна рідина, даруйте, б’є в голову. Тому й підглядав за дівками. Ті уколи бодай трохи заспокоювали.

Отже, піддивлявся за дівчатами.

Дуже добре.

Кошового все це цілком влаштовувало.

Про подальші дії досить легко домовився з лікарями. Залишав корпус із відчуттям перемоги. Навіть регіт, котрий провів їх, щойно зачинили за собою двері, вже не стривожив, сприйнявся чимось буденним.

Хворі люди, нічого з них узяти.