Розділ п’ятий  Кілька цікавих пацієнтів

— І що?

— Зламав ребро, та загалом обійшлося, — сказав професор. — Та попервах боліло, і йому дали морфію. Тим часом мілітарна риторика нікуди не зникла. І пан депутат несподівано зрозумів: укол допомагає краще говорити промови. Його несло, розумієте?

— Його й досі несе, — зауважив Клим.

— Побічні наслідки, — кивнув Ліщинський. — Аби довго не розводитись, з часом він розорився на морфії, бо за рік спожив майже півтора кілограми цієї отрути. Змовився зі знайомим аптекарем, той давай у борг, далі почав махлювати з препаратами. Звісно, його — до криміналу. А пан депутат, позбувшись джерела отримання цієї гидоти та, головне, грошей на неї, раптом втратив відчуття реальності. Ось чому тут.

Кошовий ще раз зазирнув у віконце. Тепер депутат-морфініст сидів на ліжку, втупившись у підлогу. Ковдра висіла на бильцях. Сам він витав у нетрях власного запаленого розуму, мовчки жестикулюючи.

— Це лікується? — запитав Клим.

— Уже ні, — зітхнув Ліщинський.

— Або — ще ні, — тут же додав Мазур.

Професор не стримався — по-батьківськи поплескав асистента по плечу.

— Альберт переконаний: душевні хвороби можна вилікувати. Звісно, якщо вони набуті, як у щойно побаченого вами пацієнта. Пан Мазур днює й ночує тут, майже не виходить за межі клініки. Власне, оці дослідження — його ідея. Шукає дієвих методик. Та я б, як його наставник, дав би одну важливу пораду.

— А саме? — подав голос Шацький.

— Краще харчуватися, — посміхнувся Ліщинський, знову хлопнувши свого адепта, тепер уже: по іншому плечу, але швидко повернув лицю серйозний вираз. — Проте, панове, маємо інші випадки. Прошу далі, будь ласка.

За наступними дверима в такій самій палаті на такому самому ліжку сиділа молода жінка в сірій казенній сукні, більше схожій на знайомі Климові арештантські роби. Довге пряме каштанове волосся розсипалося по плечах. Пацієнтка, ні на кого не зважаючи, читала книжку, розгорнуту приблизно на половині. В кутку, на маленькому ослінчику, напевне, як вирішив Кошовий, міцно припнутому до підлоги, лежала гірка томиків у твердих палітурках.

— Давно? — запитав професор, зазирнувши всередину потому, як туди зиркнули по черзі Клим із Шацьким.

— Третю годину, — доповів асистент.

Ліщинський знизав плечима.

— Хтозна, панове. Може, ви цього не побачите на власні очі. Доведеться вірити мені на слово.

— Що ми маємо побачити?

Відповіді не було. Замість неї Ліщинський раптом стрепенувся, сіпнуся до віконечка, тицьнув у скло.

— Ось! Є!