Розділ вісімнадцятий Наречена була в білому

— Я не лізу до вашої парафії, пане правник, — відрізав Ліщинський. — Чому ви ставите мені діагноз? Як доктор медицини заявляю: цілковито, абсолютно здоровий. У мене, на відміну від вас, пане Віхуро, навіть нежитю нема! Ось чому назватися хворим для мене — не вихід. Обстежувати будуть колеги, вони знають мене й мають авторитет, іншим ви просто не довірили б. Результат прогнозований: я, Зенон Ліщинський, — осудний. На смерть не скарають, як і Альберта. Але слідство, суд, вирок, кінець кар’єри. Повторюся: хоч одне вбивство, хоч шість. Я маю рацію?

— Так, — комісар обмежився короткою відповіддю.

— Гадаю, не варто пояснювати, чому я промовчав. І мовчав би далі. Тим більше, вбиті повії самі заслужили свою долю.

— А зараз ви скажете: такі жінки не мали права жити, Мазур вичищав світ від покидьків, курви ганьблять рід людський...

— Не приписуйте мені чужих ідей, пане Кошовий, — відмахнувся Ліщинський. — Подібне пишуть у дешевих книжечках про різного роду психопатів. Вони всі, як один, змальовані з Джека-Патрача. Якого, прошу зауважити, ніхто в очі не бачив ані живим, ані мертвим. Він — те, що про нього говорять і пишуть, не більше. Альберт пояснив, чому робив усе це. І я зрозумів. Вони винні перед ним. Були винні.

— Хто? — Шацький знову не стримався.

— Оті хвойди, пане Шацький. Вони продавали Альберту себе. Його натура не приймає, коли за любов вимагають грошей. Ти або любиш безкоштовно, або ганьбиш усе, пов’язане з любов’ю.

Клим відчув легке паморочення в голові.

— Пане Ліщинський, або відповідайте на питання, або поясніть самі все від самого початку.

— Вам відповідати? Тут? У власному кабінеті? Це допит?

— Допит буде, і не один, — пообіцяв Віхура. — Я не забираю вас звідси просто зараз, бо розмова пішла, і мені дуже цікаво почути тут і тепер, який злий геній керував вами та вашим... Вашим Альбертом.

— Чому відразу — злий геній? За допомогою Мазура я збирався творити добро. По мірі сил та можливостей, звісно. Але нічого лихого в моїх намірах лікувати хворих людей не було. Ви ж бачили їх, шановне панство. Не всі з цікавих пацієнтів безнадійні. Альберт міг вилікувати їх. Бодай стабілізувати стан. Точніше — мав, за моїм задумом, підказати мені, як це краще зробити.

Віко знову сіпнулося.

— Мазур... міг вилікувати? Як?

Професор невловимо змінився — хитро посміхнувся, сідлаючи улюбленого коника.

— Подібне подібним. Чули колись такий вираз, панове? Пане Віхуро, ви напевне розумієте, про що я кажу, краще за інших.

— Чому?

— Нотатки Відока, Ежена-Франсуа. Напевне читали, їх читають поліцейські.

— Читав. До чого тут...

— До всього! — перервав його Ліщинський. — Мсьє Відок був професійним злочинцем, поки не пішов служити в поліцію. Хто краще за нього знає злочинний світ, його звичаї, хто може боротися з криміналом і викорінювати його? З учорашніх лиходіїв часто виходять ефективні борці з іншими лиходіями. Згодні?