Розділ чотирнадцятій Сльози Магди Богданович

— Намагалася переконати, що вона помиляється. Потім зрозуміла: Анна у відчаї, а дно її остаточно зіпсувало. Вона справді збиралася продати мою історію, і я вимушена була пообіцяти відкупне. Поки дала, що мала під рукою.

— Як збиралися вирішити проблему?

— Заплатити, пане Кошовий. Інших пропозицій Анна не приймала. Саме зайнялася пошуком коштів. Хай мене Бог простить, але її... — Магда перехрестилася, виправилася, — ...вона загинула дуже вчасно. Для мене. Хоча я не рада її смерті, я не бажала цього, Климентію, повірте мені.

Магдині очі тепер бриніли слізьми.

Клим уперше бачив, як вона плаче.

Він раптом відчув — не може більше тут лишатися. Магда має побути сама.

— Дякую за відвертість, — мовив він. — Усе почуте помре тут. І разом зі мною.

— Ви дізналися про це, бо шукаєте Різника. Хіба ні?

— Так, — визнав Клим. — Мені доводиться його шукати. Справа зайшла надто далеко, бо зачепила мене особисто.

— Як саме?

— Дозвольте не пояснювати. Розумію, обмінятися таємницями зараз справедливо. Але вам ліпше триматися від таких знань чимдалі. Насправді я хотів попередити про обережність. Не думав, що ми зайдемо аж так далеко.

— Тепер ви знаєте.

— Ці знання нічого не значать для мене, пані Магдо. Я жодним чином не збираюся використовувати почуте проти вас. І не дякуйте навзаєм, це не геройство.

— Чоловічий вчинок?

— Можливо. Не шукайте пояснень. Бо я теж не шукаю.

Клим узяв капелюха, покрутив його, вдягнув, примостив щільніше.

— На вас чекають, пані Магдо?

Вона глянула здивовано, очі вже висохли.

— Ви серйозно, пане Кошовий? Після такого...

— Саме після такого, — наголосив Клим. — Маєте довіритися мені. Але далі жити, як жили. Й робити все за своїми планами. Інакше втратите рівновагу.