Розділ чотирнадцятій Сльози Магди Богданович

— Деяких азбучних істин — так. Але здебільшого коханка — передбачена складова інших чеснот. Життя вивело ці вміння на перший план.

— Ваше?

— Не лише моє. Тих дівчат, чиї батьки з різних причин не могли дати за благородною панною належний посаг. Мої, наприклад, розорилися, як я вже казала. З першим багатим коханцем, готовим утримувати, мене познайомив рідний батько.

— Ви його ненавидите за це?

— Ні, пане Кошовий. Він бажав мені лише добра. Аби я зійшлася з кимось, не вартим дому Костецьких, або — взагалі вийшла на вулицю чи пішла по руках, вони із матір’ю першими б відмовилися від мене. Хоча ніде правди діти: одружуватися жоден із цих панів не поспішав, вони мали своїх дружин та дітей. Насправді я продавала себе, як оті дівчата з лупанарів чи вулиць. Хіба значно дорожче. Куртизанка, фондансерка, гейша, повія найвищого класу — називайте це як завгодно.

— Саме в той час ви познайомилися з Анною?

— Якраз її звали інакше. Юстина, Митницька Юстина. Дивний збіг: горе спіткало її родину майже водночас із моєю. Її тато пошкодив хребта, рано помер. Мама, лишившись сама, пішла слугувати в салон пані Адасовської, це була наша місцева знаменитість.

— Була?

— Хтозна, чи є той салон у Чернівцях нині. Юстина змалку крутилася там, пані Адасовська накинула на дівчинку оком, своїх дітей не мала, тож вирішила опікуватися чужою. Тож оплатила сироті пансіон. Щоправда, за це її мама працювала далі за половину платні, та не зважала на те. Ми з Юстиною, тобто Анною, трималися окремо. Біда зблизила — їй після навчання не було, куди повертатися. Ми зблизилися. Кілька років були на утриманні в двох добродіїв, котрі до всього приятелювали. Називали себе жартома грішною родиною. Навіть робили разом, усі четверо, таке, про що пан Навроцький охоче напише навіть цілу книжку.

— Аж такі подробиці мене не цікавлять, пані Магдо.

Вона відмахнулася.

— Пусте. Мене вже нічого не забруднить більше; ніж є. Не знатимете, так будете уявляти. Але все рано чи пізно скінчується, пане Кошовий. Ми з Анною, зватиму її так, не думали, що так швидко й несподівано. Її коханець помер у ліжку, серцевий напад. Вона прокинулася біля мертвого тіла. Тікати — не можна, кликати поліцію — ще гірше, та вона покликала. Ось як його вдова дізналася, де і з ким був її зразковий чоловік. Про мене теж усі, кому треба й не треба, почули досить скоро. Коханка — не злочинниця, але Чернівці — місто невелике.

— Львів теж.

— Як будь-яке місто, — кивнула Магда. — Нам довелося розійтися. Хоч деякий час трималися разом і, даруйте за подробиці, пішли по руках. Чоловіки користали з нашого сумного становища, пане Кошовий. Довго це не тривало, зараз кажу про себе. Мала досить заощаджень, аби виїхати з Чернівців назавжди з новими, але справжніми документами на руках. За якийсь час у Трускавці вдовець Густав Богданович познайомився з пані Магдою Яблонською, молодою жінкою, котра ніколи не була одруженою, втратила нареченого й тепер шукає розради. Ця пані мала досить досвіду й відповідного вишколу, аби взяти в тенета немолодого поліцейського чиновника. Де ще заховатися, як не в нього у спальні. Далі ви знаєте.

Кошовий підвівся, заклав руки за спину, пройшовся кімнатою, міряючи її широкими кроками. Зупинився, ставши навпроти Магди.

— Анні пощастило менше.

— Їй не пощастило зовсім. Ніби пороблено. Я піднімалася — вона опускалася на сходинку нижче.

— Чого вона хотіла від вас?

— Ви вгадали — лише грошей. Безпідставно вирішила, що я — заможна особа, така собі весела вдовиця.

— Ви їй відмовили?