Розділ «Брія»

Занадто пізно збагнув я провину свою, не завваживши і краєм ока, як зійшов з дороги праведних на стежку проклятих. Уже пізно вертатись, хіба дійти до кінця тим шляхом, що завів мене так далеко. Я йтиму далі, від розуміння до хокми-мудрості, гіркої мудрості пропащого. А над мудрістю височіє айн — ніщо, в котрому розчиняється притомність, через вінця мудрості виплескуючи безумство.

Іскра непроникної темряви — початок існування. Непроникна темрява — неминучий кінець.

Ян часто дивувався, чому декотрі музиканти оспівують власне горе в такий спосіб, що хоч-не-хоч, а відбиватимеш ритм черевиком, а то й підскочиш для запальної шарпанини. Як-от Брати Еверлі зі своїм невмирущим «Прощавай, кохання», де безжурні бек-вокалістки жваво підтанцьовують під суїцідальні зізнання ліричного героя: «Зараз заплачу, і напевне, помру». Всяка дивовижа, втім, має свою історію, і Янові пригадується, що перші джаз-банди Нью-Орлеана супроводжували своїх перших слухачів не кудись, а в останню путь, тамуючи родинне горе та обертаючи похоронну процесію на веселу гулянку. Життя смішне, коли переступити межу абсурду, а мудра людина завжди знатиме, коли зробити цей рятівний крок.

Янове життя нині сильно відгонило абсурдом — незвичні зобов’язання, неждані зустрічі, непотрібні події. Іноді Янові здавалося, що хтось підмінив йому долю, поки він спав, і тепер вона де — тисне, а де — висне, заважаючи рухатись до ладу.

Дружній дзвінок милосердно висмикнув його з незатишних роздумів.

— Ти що робиш?

— Розбираю записи поховальних оркестрів, — чесно зізнався Ян.

Мартин гмукнув.

— Хтось помер?

— Та ніхто. Просто хочеться послухати щось веселеньке.

Слідчий витримав делікатну паузу.

— Ага.

— Це справді хороша музика, — пояснив Ян, — хочеш, принесу послухати?

— Та я тобі вірю, — швидко запевнив його Мартин, не бажаючи, вочевидь, дратувати навіженця, — я тут власне, теє… звільнився раніше, сиджу в генделику і не можу збагнути, з ким би випити.

Ян вдячно усміхнувся. Якби не Мартин, він би неодмінно схибнувся від раптової беззмістовності усього на світі. Розслідування Левінової смерті було урочисто поховане в архівах, а разом з ним згинула й напруга, що тримала його докупи. Мартин, як міг, допомагав другові долати нормальність існування, і поволі той просувався до видужання.

— А де це тебе спіткала така нездоланна проблема?

— Та в «Гладоморні», де ж… Підгрібай, коли зможеш.

Ян насупився — віднедавна від оминав «Гладоморню» десятою дорогою. Здавалося, так буде легше позбутися тяжкого, млосного осаду останніх відвідин. Проте, Мартин правий. Янові душевні муки не тягнуть на повномірну інвалідність, і ніхто не дозволить йому байдикувати, квилячи над минулим.

— Зможу. Напевне. Спробуй дочекатися мене тверезим.

— Муситимеш бігти, — пирхнув Мартин.