Розділ «Брія»

— Я обіцяла розказати тобі, — ледь чутно говорить Лея.

Ян підбирається, мовби в передчутті удару.

— Може… не варто?

Вона кволо всміхається.

— А чим потім Мартину відзвітуєш? Позбавиш найкращого друга омріяної нагоди покарати убивцю?

— А ти — убивця?

Вона не поспішає заперечувати. Стуляє повіки, а вуста її вигинаються між погордливим усміхом та гіркою насмішкою.

— Велика провина моя, і немає їй пробачення…

Лея охоплює долонями полум’я свічки, шукаючи тепла чи, може, прагнучи болі.

— Я повинна була розкрити правду, щойно стало відомо про його смерть. Проте я обіцяла йому, що мовчатиму. А обіцянки, дані мертвим — мірило власної честі… — вона тяжко зітхає. — Коли б не моя злощасна честь, можна було б запобігти більшому лиху.

— Про що ти повинна була мовчати? — повагавшись, запитує Ян. — Якщо, звичайно, можеш тепер зневажити обіцянкою…

— Тепер — можу. Ти сам все бачив.

— Міріам?

— Так. Коли вона захворіла, і ми дізналися, що вона вже не видужає, Яков купив свідоцтво про смерть і взяв з мене обіцянку, що не видам його. Він, розумієш, шалено стидався її хвороби. Він вважав себе винним, боячись довічної ганьби, яка неодмінно впаде на нього, коли про це дізнаються.

Ян пригадує жінку у світлій палаті, і темне лихо, що виїдало її зсередини. Довічна ганьба… Якщо він винен — то не відбувся би ганьбою.

— Хіба міг він заподіяти таке? Хто він — чаклун?

— Він — чоловік, — люто кинула Лея, — чоловік, котрий не любив свою дружину. Я любила її. А він не зневажав навіть — не помічав її поруч. Вона ж — на жаль — любила його, страждала, і одного дня… — Лея спиняється, кидаючи на співрозмовника дивний, застережливий погляд, — Дан казав, що згадував тобі про розкриття запон між світами… Так от, вона вирішила потрапити до його світу, вважаючи, що тоді він помітить її і полюбить.

Ян приголомшено дивиться, як вона медитативно стуляє повіки.

— Отримати в парцуф світло хокма вищого світу… Вона вирішила, що це можливо. Ну і… ти бачив, до чого це призвело.

— «Містична інтоксикація»?