Розділ «Асія»

Мартин підхопився на канапі, крекнувши від болю.

— Дурний чи прикидаєшся? — скривджено мовив він. — Слухай далі! Повернувшись, Шварценберг зустрічається з керівництвом фабрики «Збройовка». А це, в свою чергу, дає нам підстави вважати, що в Сирії він вів перемовини щодо продажу зброї тамтешнім військовим угрупуванням.

— Ну гаразд, — погодився Ян, — a Лeвін тут яким місцем дотичний? Він знав щось…

— Чи й сам до того долучився! — підхопив Мартин. — Згадай, у його щоденнику фігурував такий собі Салім — дилер, ймовірно, чи кур’єр…

— Ага, дуже добре, — пирхнув Ян, — значить, ти гадаєш, що єврей допомагав озброювати кревних ворогів своєї історичної батьківщини?

— А… — роззявив рота Мартин, — а справді. Ні, чого ж, і так буває. Один Маркс чого вартий!

Не бажаючи псувати другові радість, Ян сховав скептичний погляд у грузькій глибині склянки зі сливовицею.

— Ну так викликав би Шварценберга для допиту, — порадив він, — нехай би відбріхувався самотужки.

— Ти знаєш, — глузливо промовив Мартин, — якимось дивом мені спало на гадку рівно те саме. Щойно вчора відправив йому сповіщення.

— І що?

— А те, що сьогодні зі мною трапилася дорожня пригода. Я взяв був службового мотоцикла, аби поїхати до Срібних Рудень в лабораторію — дослідити ворсинки, про які я тут згадував. Ну і дорогою додому замало не вписався у вантажівку, яка не знати звідки взялася поперек шосе… Моя подорож завершилася в канаві — і, щастя ще, що не… деінде.

Ян виструнчився на кріслі.

— То ти гадаєш…

Мартин знизав плечима.

— Жодних доказів. Поки я очуняв і виповз із рівчака, вантажівку вже, звісно, лизь злизав. Але, віриш… — задумливо зітхнув слідчий, — після такого всяке починає в голову лізти.

— А знаєш, — несподівано для себе продовжив Ян, — Гадюка, тобто, Петро Величка, щось занадто почав перейматися моїми справами. А граф Ігнац навіть обіцявся до нас на Різдво…

Піднявши очі на друга, радіоведучий раптом виразно розгледів відзнаки недавньої пригоди — глибокі червоні рівчаки на незвично блідому обличчі. І це ще дурничка, порівняно з тим, чим могла би завершитись пригода.

Мартин затримав на ньому важкий погляд.

— Ну, сяк чи так, допит наступного понеділка. Я, власне, подумав, що тобі корисно буде знати… Раптом що.

— Мартине, припини, — відмахнувся Ян, — швидше за все, то був таки збіг. Сам же знаєш, кільки навіжених нині на дорогах.