Розділ «Асія»

Марічка, на щастя, мала такий само гнучкий графік роботи і радо погодилася скласти компанію невиспаному братові.

Сама вона чудово розуміла, що таке ранок опісля нічної праці, тож Ян обгрунтовано сподівався здобути в її особі шукану розраду й розуміння.

Ранок видався ледь морозним та сліпуче-сонячним, і Ян з приємністю перейшов кілька кварталів від свого будинку до улюбленої Маріччиної кав’ярні. Це була крихітна італійська кнайпа, що тулилася між колон та кремових розеток барокового плацу. Найбільш італійським у цьому закладі був, певно, його господар — середземноморський молодик з чіпким лукавим поглядом чорних очей, який, слід зауважити, раз у раз з цікавістю спинявся на Яновій супутниці.

Не дивина — гордо усміхнувся Ян, — теплі промені, що сочилися з вікна на м’які пурпурові фотелі, кидали рум’яний відсвіт на Маріччине лице, роблячи її винятково юною та привабною. Цілком природно, що молоденький кельнер ледь не скрутив собі в’язи, споглядаючи чарівну гостю.

Марічка тим часом відсторонено калатала ложечкою густу піняву капучіно з корицею.

— Так що, Янку, — вона звела на нього спочутливий погляд, — нічого в тебе не вийшло з твоїм сватанням?

Ян безпорадно знизав плечима.

— Я старався. Ось, навіть каблучку купив… Хочеш, подарую?

Марічка покрутила в пальцях тоненьку металеву стрічечку з осяйним зеленим камінцем.

— А що? Давай. Франц побачить, влаштує мені сцену… То хоч посміюся на дурняк.

Навіть гіркота в її голосі була якоюсь наче відстороненою. Ян зітхнув.

— Слухай, сонце, в тебе щось негаразд? Коли я щось можу зробити — приміром, мармизу начистити котромусь твоєму кавалерові, ну, пам’ятаєш, як в школі…

Янова сестра стиха розсміялась.

— І справді! Розлякав мені півміста, поганцю!

— О, вона ще скаржиться! — обурився Ян. — Це був суворий природний відбір!

— Теж мені ще, рушій еволюції, — пирхнула Марічка, — зате як було би добре, коли б ти і справді міг викликати декого на герць в провулку під школою…

— О, давай! — зрадів Ян. — Таки посмієшся на дурняк!

— Спокусливо! — жалкуючи, зітхнула Марічка. — Тільки це вже не допоможе…

— А що, Франц… — розпочав був Ян.

— Та до чого тут Франц?! — розсміялась Марічка, підносячи горнятко до вуст.