Розділ «Асія»

Слідчий криво всміхнувся.

— А де їх нема? То що, давай свою склянку — слід відзначити мій дивовижний рятунок від «таки збігу». За м’яке болото?!

— За незламність карку! — підхопив Ян.

Вертаючись додому, ведучий відзначив, що вулички стали мовби ще вужчими, а багновище — ще грузькішим. В голові трохи макітрилося, зате холод майже не чувся навіть крізь легкий осінній плащ.

Всередині клубочилася дивна, ледь каламутна суміш бентеги та втіхи — мовби Янові випало спинитись перепочити десь над краєм урвища. Чудний, терпкий присмак, не згадуваний либонь ще з часів дитинства — нетерпляче очікування… Передчуття.

Міла вже спала. Ян став над ліжком, дослухаючись до її урвистого, тяжкого дихання. Потім взяв ковдру і постелив собі на куцій канапі у вітальні. Втомлений, та й добряче підпитий, він не відразу усвідомив, що це було вперше за історію їхніх стосунків. Шкодувати, проте, не було снаги.

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Чому сказано в книзі Брейшит: «і відкрились очі їх обох, і дізнались вони, що оголені»? Сказав Раббі Ієгуда: «Щасливі праведні, бо всі їхні дні зберігаються у Святого Царя нитками сяйних одеж — вбрання їхнього у світі грядущому». Одежею іще називають якості та бажання, в які вбирається праведний, що вивчає Тору.

Той же, хто лишається без «одягу», тобто, позбавлений духовних чеснот, залишається безборонним перед гнівом Творця і відчуває пекучий сором.

Створені за подобою Всесильного, ми прагнемо наслідувати його якості та атрибути, якими, як сказано, прикрашається Творець. Проте, втративши вбрання зі світла, що його згубили Адам і Хава, ми прикрашаємось хіба листям смокви. Бажання власного вдосконалення — єдине, що захищає нас перед Творцем, притишуючи сором.

Дні, що ми проводимо, шукаючи мудрість Єдиного, можуть стати нашою нагородою у світі грядущому. Ба більше, одяг, здобутий тяжкою працею, можна позичити тому, хто дорогий тобі. Як сказано, настане час, коли мати, біна, випозичитись свій одяг та прикраси дочці, малхут, для того, щоб могла вона, не соромлячись, прийняти свого нареченого задля Святого союзу.

Для Яна Різдвяний сезон почався з того, що Санта-Клаус заледве не забив його на смерть. Гладкий, кудлатий і гумовий, він гепнув зі скляної стіни великого торгівельного центру, куди був видерся у марному намаганні дременути з повним лантухом подарунків.

Все місто нині хизувалося подібними прикрасами, котрі мусили, либонь, символізувати наближення свята, що злодійкувато зазирало у вікна, несучи за спиною тлустий міх зобов’язань. Свято, розмірковував Ян, дивом порятований від сезонних каліцтв, — то джерело дурниць та перебільшень, що збадьорювали дух та стимулювали торгівлю. Навіть реклама на радіо потихеньку мостилася на тло різдвяних гімнів, і собі долучаючись до всесвітньої змови традиції з комерцією. Отож падіння Санта-Клауса на голову бунтівного ведучого, що не мав досить пошани до змовників, слід було вважати за таке собі делікатне попередження.

Різдво, відтак, неухильно насувалося, а з ним і різдвяний бал, задуманий комерційним відділом мережі радіостанцій, що над ними царював суворий і невблаганний Гадюка. Ян волів радше труїтися дешевим пивом в найгіршому генделику міста, аніж вдавати радість на пишній корпоративній імпрезі. Втім, за все слід платити, особливо ж за вільний графік та практичну відсутність цензури. А ще — за вперту надію, що і досі жевріла попри Янові намагання приспати її на смерть.

Міла, незгірш за нетерплячу випускницю, тішилася нагоді вбрати вечірню суконку; тож, замовивши собі за страшні гроші куций шмат блискучої тканини, вона підпихала і Яна піти закласти аналогічну жертву. Тепер, отримавши засторогу від горішніх сил, ведучий «Нічниці» постановив здійснити усе необхідне, аби падіння Санта-Клаусів припинилося.

У пригоді Янові стала подарована Марічкою візитка, де містилося ім’я кравчині з Йозефова. Дивно було б, дивно й кумедно, подумав Ян, — замовити собі різдвяне вбрання у кравчині з Йозефова, сусідки спочилого каббаліста. Ведучий вбачав у тому певний спротив традиції, нехай навіть пасивний та навряд чи помітний комусь, окрім нього самого. Це була, проте, його улюблена гра — через те, либонь, що програти її було практично неможливо.

Отож, так і сталося, що, замість купити собі костюма в найближчій крамниці, Ян взяв свою довгу парасолю і вирушив шукати пригод.

«Корона», що нею володіла Маріччина кравчиня, знайшлася не відразу, оскільки Ян, що очікував на брутальну вивіску, заледве помітив маленьку мідну табличку з ошатним гравіруванням. Розгледівши її врешті-решт, Ян трохи пригальмував, прочитавши під назвою уточнення — «Шоу-рум». Вітальня з бенкетками багряного оксамиту ще більше посилила збентеження.

Останньою краплею стала музика — десь звіддаля, з іншої кімнати. Сумне і лагідне «Я пам’ятаю тебе» славетної Елли.