Розділ «Асія»

Ян завмер, заскочений чудернацьким відчуттям — мовби звитяжний мандрівник, котрий посеред арктичної криги чи спекотної савани зустрічає раптом свого старого приятеля, котрий тут-таки кличе його на каву.

Альбом «Пісенник Джонні Мерсера», 1964, згадав Ян, начебто блискавично опинившись у затишку власної студії… двері за ним теленькнули, зачиняючись, і музика стихла. У передпокої почулися квапливі кроки.

Він не чекав… чи, радше, навпаки, очікував чогось такого… Він знав її, чи радше, бачив раніше — високу, струнку, з червоною гривкою та пташиним поглядом. В сутужному намаганні згадати, де та як перетиналися їхні шляхи, Ян геть забув, що люди, як правило, вітаються, увійшовши до чужої господи.

Господиня, проте, теж, здається, цілком про те забула. Її погляд, спершу приязний, полохливо скинувся в несподіванці впізнавання. Блискавичне оцінювання крізь примружені повіки, і молода жінка опановує себе, напинаючи звичну фахову привітність.

— Пані е-ее… Лея Браха? — нарешті зголошується гість.

Вона киває, наближаючись на кілька кроків, і Янів погляд губиться у барвистому плетиві оксамиту і шовку. Марічка, схоже, замовляла своє вбрання саме тут, але первотвір її стилю був незмірно яскравішим.

— Я, власне, хотів дізнатися… — ніяково мимрить ведучий.

— Певна річ, — вона м’яко перепиняє Яна, гостинно посміхаючись, — але спершу дозвольте показати вам дещо з моїх робіт. Прошу, проходьте до покою.

Голос молодої жінки м’якістю та пишнобарвністю нагадує її ошатні убори. Ян, зачаровано кліпнувши, йде за нею. Минувши передпокій, вони входять до невеличкої залі, облаштованої на східний манер — тяжкі запони, візерунчастий килим, численні круглі подушки, оздоблені золотими китичками. Господиня штовхає величезне дзеркало, яке, ковзнувши вбік, відкриває меншу кімнатку, що, очевидячки, править за гардероб.

— Наш одяг, — кравчиня кидає на гостя іронічний погляд, — покликаний приховувати або ж розкривати. Приховують переважно те, чого соромляться чи бояться — власну невпевненість та вразливість. Часом, буває, приховують найкраще з того, що мають — караючись провиною чи боячись людського осуду. Розкривають, коли пощастить — правду, а як не пощастить — один лише порожній гонор. Що ми хочемо сказати про себе, вдягаючи ту чи іншу річ? Святенник? — вона підносить вгору строгий чорний піджак, — чи гульвіса? — на світ з’являється шовкова сорочка, — слідчий? — повагавшись, господиня дістає довгого сірого плаща, — чи сентиментальний роззява? — жінка видобуває старомодного зеленого тренча.

— Чарівний молодий модельєр? — усміхнувшись, підхоплює Ян. — Чи не менш чарівний молодий психоаналітик?

Він настільки відвик він молодих леді, які розуміли б його жарти, що мало не падає, коли господиня дає спокій одягу і щиросердно сміється.

— Коли ваша ласка зробити мені такий комплімент, то тут немає жодного протиставлення. Все це, — зітхає Лея Браха, киваючи на своє збіжжя, — не більш як сценічні костюми. Вам же, напевне, добре відомо, як вдало застосовують це знаряддя певні е-ее… власники гнучкої психіки.

Ян ошелешено потискає плечима, дивуючись цьому припущенню. Тобто, може й так, але звідки б це в нього така обізнаність?

— Ви вип’єте зі мною кави? — раптом запитує господиня, — річ у тім, що я якраз щойно її зварила, і зле буде, коли вона захолоне через нашу з вами напутню бесіду.

— Не зважуся взяти такий злочин на своє сумління! — галантно погоджується Ян, в чергове дивуючись короткому полохливому поглядові, що кидає на нього чарівна кравчиня.

Молода жінка зникає, аби невдовзі повернутися з мідним глечиком та двома крихітними горнятками. Ян влаштовується на бурті подушок, Лея Браха — поруч, практично на підлозі, себто — на м’якому вишневому килимі. Її багряне вбрання контрастно вплітається у візерунок, і Ян вкотре вже ловить себе на тому, що ладен незмигно споглядати цей дивовижний ансамбль.

— Ви мали до мене якесь питання? — стиха промовляє жінка.

Ян змушений блимнути, щоб сконцентруватись.

— А. Так. Ви щойно досить дотепно розповіли про свою роботу… Ви, отже, допомагаєте людям розкривати правду чи… її приховувати?