Розділ «Асія»

Холодний, лукавий усміх. Вона потискає плечима, наповнюючи горнятка.

— Маєте рацію. Деякі речі неодмінно слід приховувати. Чи, принаймні, застосовувати щось інше, аби відволікти увагу від е-ее… негараздів. Ви, певне, знаєте, про що мова?

Ян киває.

— Один мій приятель, слідчий, зве таке заміщення бутафорією. Точне спостереження, як на мене.

— Отже — театр, — жвавішає Лея; на її щоках з’являються чарівні ямочки. — Я часто маю замовлення з опери. Професійні актори, проте, насправді вміють перевтілюватись. Ми ж, натомість, здатні зіграти лише себе — тобто, варіації на тему самих себе.

— Як у джазі…

— Як у джазі. Знаєте таку композицію Армстронга «Життя це…

— Кабаре!» — сміючись, підхоплює радіоведучий.

На мить їхні погляди перетинаються. Є у збігах щось від магії — в Яна навіть в очах заіскрило.

— А чи не здавалося вам дивним, — провадить далі господиня, — чому у снах ми іноді бачимо себе роздягненими або ж — у крамниці, заклопотаними вибором одягу?

— Якісь, як ви кажете, негаразди? У стосунках з е-ее… публікою?

— Так, і це теж, — зручніше влаштовуючись на подушці, киває Лея. — Окрім всього іншого, одяг — показник статусу, знак належності до певної спільноти та й цивілізації загалом. Наш прапор і наша броня.

— А що ж сталося з Адамом і Євою, коли ті усвідомили себе оголеними?

— Сором. Шок від провини. Не дивина — наша цивілізація загалом побудована на ганьбі та провині.

У запалі Ян ковтає кави і ледь не захлинається — вона міцна, не солоджена, та ще й приправлена якимись пекельними прянощами. Проте, навіть це йому до смаку. Нині йому подобається все без винятку.

— Отже ви знаєте, як приховувати провину? — цікавиться Ян.

Вона незворушно киває.

— Авжеж. Я б навіть сказала, що це… містить у собі певне задоволення.

Тяжко збагнути — про що вона. Та очі чарівної кравчині світяться зухвалою втіхою і якоюсь немовби обіцянкою, тож Ян не має жодної охоти заперечувати.

— Розкажіть, — просить він, — чи є щось спільне в тих людях, що приходять до вас замовити собі… нову варіацію?