Розділ «ЯР Роман»

Я сів, і мотор почав швидко набирати обертів. Пляжі, які тепер були з правої руки, знов ожили й заворушилися десятками тисяч напівголих людських тіл. Радянський службовець обізвався:

— Вибачте, що я назвав вас на «ти».

Я не відразу його зрозумів, тоді кисло всміхнувся й трохи здивовано глянув на супутника, чийого й імені навіть не знав. Але тепер це вже не мало ніякісінького значення. Я попросив:

— Зупиніться, будь ласка. Я піду пішки.

Машина стала, я виліз і подався вздовж білокам'яного частоколу. Так, принаймні, краще. І хоч сонце припікало й асфальт пашів чадним розпеченим черенем, та до міста було ще добрих кілька кілометрів. А найтяжче тепер буде повертатись у це місто, яке зрадило мої сподівання, подумав я. З цим казковим скопищем палаців та гаїв, зелених, як рута, пагорів і глибокої, мов небо наді мною, блакиті Женевського озера мене більше нічого не пов'язувало.

Але я так і не зміг залишити це місто. Не з великої Любови до нього й не тому, що тут, у куточку Швейцарії мені дихалося легше. За півгодини звідси на схід електричка доходила до Франції, стільки ж часу йшла вона й на захід — і знову там була Франція. Та я нікуди не їздив, а після роботи, натомившись до несхочу, сідав у маленький чепурний автобус і їхав на тихий і майже безлюдний берег Женевського озера. Я сідав і дивився на схід. Там не було ні будинків, які надокучили мені за день, ні безугавного шурхоту коліс парким сивим асфальтом, ні метушливого мурашника туристів. Тільки зрідка синю гладінь озера брижив катер або пароплав, і знову наставала тиша. Коли в мене за спиною сідало сонце й на воду лягали з берега прозорі тіні, я дивився на схід, де синє безмежжя було ще темніше й спокійніше, і мені часом починало здаватися, що це й є та первісна нірвана, якої прагнуть і ніяк не можуть досягти філософи з країни йогів.

Небо над обрієм потроху зливалось із водою, і я віддавався приємній самоомані, що це не озеро, що берега там, навпроти, немає, вода тягнеться й тягнеться до сходу сонця й на протилежному боці, хай далеко, але ж таки на тому боці, починається Україна, земля, яка породила все найкраще в світі й без якої я, коли б бодай не відав, що вона десь там є, не міг би прийняти й одного ковтка цього чистого, проте чужого, повітря.

По тому спалахували зорі чи сходив місяць і простеляв мені під ноги тремку золоту ряднинку, і вона знову й знову нагадувала мені школярські істини про сторони світу.

Тільки в суботу сюди майже разом зі мною приїздив немолодий чоловік із двома вудками й теж сідав на березі праворуч від мене. Коли прибував трохи пізніше, він завжди чемно скидав мисливського капелюха й вітався зі мною здалеку. Мене це чомусь дратувало, і я намагався не дивитись у його бік. Крім господаря своєї дешевенької квартири та кількох співробітників, із якими дуже рідко перемовлявся, я в Женеві нікого не знав і не хотів знати, і в негоду просиджував дні за столиком якоїсь тихої кав'ярні чи вряди-годи йшов у публічну бібліотеку.

Так минув рік. І одного разу, вставши до роботи, я старанно виголився, вбравсь у чисте й знову пішов до того будинку, де на воротях висіла табличка з гербом Радянського Союзу. Це рішення з'явилося не того ранку й не безсонної ночі напередодні. Воно було наслідком довгих роздумів і потаємних процесів мозку, чи ще якихось невідомих центрів, я проминув гардеробника й пішов знову до того самого службовця в товстих окулярах.

Він, певно, впізнав мене, бо піднявся назустріч. Я сказав йому, стримано привітавшись:

— Які формальності треба виконати, щоб повернутися до Радянського Союзу?

Чоловік навіть не спитав мене нічого, певно, у моєму голосі не було й натяку на вагання й очі мої не шукали ні поради, ні співчуття.. Він тільки сказав:

— Значить, зважились...

І мовчки дістав із шухляди кілька бланків. Коли я, сівши в кутку за столом, заповнив їх, він уточнив уже чисто практичну дрібницю:

— Гроші на дорогу маєте чи за рахунок...

Я роздратовано сказав:

— Маю.

Мені зробилося чомусь прикро, і я, скінчивши свої справи, поквапився вийти. Що буде далі про те я вже не думав, але бракувало тільки того, щоб мене й везли за казенний рахунок, наче доплатну бандероль, про яку нікому діла нема й од якої всі відмовляються.

Я взяв розрахунок у фірмі. Там, принаймні, пояснень не вимагали, поцікавились тільки, якою валютою хотів би я отримати належну мені платню.