Розділ «ЯР Роман»

Досі серце моє від рання до вечора, ба навіть уві сні стискалося від болю. То не був пекучий біль живої рани, він або проходить, або ж людина вмирає; то було тупе й щемке ниття незагойної виразки, що не дає забути себе ні на хвилину. І раптом я відчув полегкість.

Те сталося в момент, коли я виходив із касової зали. У руках у мене був залізничний квиток Женева — Чоп. Квиток із позначками про безліч пересадок і змін маршрутів, але я обрав саме Чоп, мені хотілось, аби перше слово, яке я ночую по той бік кордону, було наше, українське, і нашої землі торкнулася моя нога, і нашого повітря прийняли заспраглі легені.

Це відчуття полегкости тривало цілий тиждень, поки я зиґзаґами через усю Європу їхав до кордону, тривало й по тому, як уперше за ці довгі й страшні роки я почув двох літніх дядьків, що розмовляли моєю рідною мовою. То було вже по цей бік Карпат, може, за Стриєм чи Львовом, бо досі їхав у закритому купе й спілкувався тільки з прикордонниками та службовцями різних митниць. Дядьки стояли на пероні невеличкої станції з клунками в руках і розмовляли, сумно зітхаючи, про якісь лише їм відомі речі. Вокзалу не було видно, мій вагон стояв за рясними берестами, і я слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Та зміст обминав мої вуха, чулася тільки мелодія мови. Дядьки завважили мою цікавість, перезирнулися й відійшли далі од розчиненого вікна, горлянку мені стисла судома, і я теж подався до купе, де сиділи мої супутники з-від самої Угорщини — двоє військових і ще молода білява жінка з високими бровами.

Але почуття тієї легкоти, що з'явилася на Женевському вокзалі, не пройшло. Воно тривало, аж доки я опинивсь у Ярі. Батька мого забрали ще в сорок четвертому, через мене, рік тому він номер у Воркуті, і помирав, кажуть, довго й зле, скреготав своїми кількома зубами й сваривсь у повітря круглою пожовклою куксою, втративши слух і зір. Про це розповів улянівський дядько, який був на каторжних роботах у тих краях. Марія так і не повернулася, і мати не знала про неї нічого. Ще в кінці сорок п'ятого року з'явився Маріїн чоловік Павло — контужений, без правої руки й правого ока. Не знайшовши Марію вдома, він пристав до якоїсь удови, тут-таки, у Ярі.

Це все розповідала мені мати. Вона геть постаріла, стала ще тихішою й непомітнішою, розмовляла кволим лагідним голоском і ходила до секти, як і раніше. Та змирення, певно-таки, не дуже допомагало їй. Мати часто розповідала мені, як помирав батько, і одного разу сказала:

— Якраз первого юля по-новому... А до мене в хату залетів голуб, сизий, ударився в оцю-о шибку, вибив начисто, а сам упав на стіл, ше так-o подивився-подивився на мене й помер. Думаю, шо воно за притча? Коли оце, кажу ж, приходить чоловік улянівський та й каже: ваш, каже, Архип Іванович первого юля по-новому скончалса...

Я слухав, і мене побило морозом. Хоч нехай там що кажуть, а думки людей і їхні почуття таки передаються на відстані.

Першого липня минулого року я пішов у ту організацію в Женеві, яка займалася репатріацією колишніх радянських громадян.

Відколи я вирішив остаточно повернутись на Вкраїну, мої очі немов були обернені кудись усередину. Усе втратило вагу й сенс, і я жив однією думкою, не сягаючи в день прийдешній. А тепер, після тих материних слів, наче розплющив очі й уперше замислився, і вперше дав собі звіт про те, що стане наслідком мого повернення.

Оленку я побачив наступного ж дня; щойно зійшло сонце, я подався до неї. Обминаючи центральний майдан, пішов околичними вуличками на Черкаси. Оленка, схудла й почорніла, дрібно різала спориш, стоячи навколішках над шматком грубої дошки. Угледівши мене, вона встала й почала витирати одна об одну позеленілі від споришу руки. Я поздоровкався, і Оленка чужим голосом відповіла на моє привітання, не зводячи з мене переляканих очей.

— Оце я й прийшов.

— Прийшов, — луною повторила вона.

Ми мовчали не знаю скільки часу й дивилися собі в вічі, тоді я спитав, і голос мені ввірвався на півслові:

— Наталка в хаті? Можна, я...

Оленка злякано блимнула на вікна другої половини й проказала:

— У хаті. Вона...

Я ввійшов у прочинені сіни, де греблася курка з вискубленою шиєю, і взявся за клямку хатніх дверей.

— Паша...

Оленка не домовила. Я ввійшов у до щему знайому мені кімнату. Ліжко було не прибране, у кутку його, на подушці в синю дрібненьку квіточку я побачив дитячу голову й двоє рученят, вистромлених з-під старої латаної ковдри. Чорне волосся Наталки розсипалося на подушці й заплуталось у пальчатах однієї руки. Мене давили сльози, підборіддя почало дрібно сіпатись, і я ледве змагав себе, щоб не підійти й упасти на ліжко. Я відвернувся й хотів сісти на лаві, та знову подививсь на доньку.

— Три з половиною, — несвідомо проказав я.