Розділ «ЯР Роман»

— Я й зараз працюю покрівельником.

— Розумію...

Він довго сидів, дивлячись понад Максимовою головою в навстіж розчинене вікно. Максим знав, що у вікні зараз роздимається вітром легка біла гардина, бо йому приємно лоскотало потилицю садовою свіжістю.

— А як ви думаєте: командир партизанського загону знав про вашу діяльність?

— Кузьму Крутя притягнуто до відповідальности за якісь зловживання чи зразу, чи трохи пізніше... Думаю, він міг і не знати: конспірація...

— А Дерези нема?

— Дядька Йовхима не було, коли я переходив лінію фронту.

— Відтоді минуло два роки.

— Два... — мов луна, повторив Максим Нетреба. — Він загинув у концтаборі.

— Як ви знаєте?

— Не знаю... просто так... здогадуюся...

— М-да-а... — мовив господар і надовго замовк.

Максим палив сигарету за сигаретою, у роті йому стало гірко, мов розжував полину, і заболіло у скронях, службовець же сидів і сидів, і коли б не блимав очима, можна було подумати, що геть заснув. Максим одчував, як серце стискається й розпускається, і за кожним разом там щось поколювало, тонесенька голочка, від чого трохи наморочилось у голові, немов після кухля міцного чорного нива, і терпли пальці лівої руки. Він дослухався того шпигання й того терну й чекав, коли господар кабінету скаже слово.

Нарешті той обізвався, і це не втішило Максима, хоч він і не плекав якихось особливих сподівань.

— Складна ваша справа, — сказав господар. — Ой складна ж...

Він звівся, розчавив у кришталевій попільниці останнього недопалка й мовив:

— Знаєте що? Приходьте днів через десять-п'ятнадцять. Хоча це й не зовсім по моїй парафії, та я спробую дещо довідатися.

Господар подав Максимові руку, проте Максим ще якийсь час сидів у кріслі. Далі ж немов схаменувся, встав і попростував до великих дверей, непевно ступаючи м'якою килимовою доріжкою. Навіть забув попрощатися з чемною секретаркою, а консьєрж, чи гардеробник, чи хто він там був, подивився йому вслід і співчутливо хитнув головою. Таких відвідувачів йому доводилося бачити не двоє й троє щодня, та цей чорнявий синьоокий хлопець викликав у його душі несвідому симпатію.

Насилу перебувши два тижні (раніше не наважувався піти, щоб не почути співчутливу відповідь, мовляв, ще нічого нема), я знову прийшов до будинку з колонами. Коло дверей стояв той самий гардеробник. Я кивнув йому й пішов до вже знайомих дверей. Але цього разу секретарка заступила мені двері:

— Приха-адите в другой раз. Он сейчас едет по делам службы.