Розділ «ЯР Роман»

Оленка так само поправила:

— Три й сім місяців.

Рипнули двері, і до кімнати заглянула заспана хлоп'яча голова. Я впізнав Антося, і мені захотілося сісти на ослоні. Я вже був майже й сів, та враз і схопився, бо в цю мить Оленка крикнула:

— Макси!...

Вона вперше назвала мене на ім'я, і мені по спині мурашки пробігли. Я озирнувся на ослін — він був порожній.

— Паша!.. — знову нагадала мені Оленка й зайшлася слізьми. — Іди відціля... Вона вб'є тебе... Іди відціля, Макси-и... Казала, хоч рогачем, хоч сапою, а серімно вб'є як прийдеш сюди-го-о...

Антосева голова в прочинених дверях зникла, Оленка вся дрижала, я подивився востаннє на ліжко, де спала маленька чорнява дівчинка, і вийшов, ударившись головою об одвірок. Мені було прикро, що не побачив, які в неї очі: сині, як мої, чи ж карі, Оленчині. І це потім найдужче мордувало мене.

З Пашею я таки зустрівся, хоч і вертавсь додому кривими завулками. Я не впізнав її, у тій худезній зчорнілій і немолодій жінці годі було вгадати білолицю й пишнотілу Пашу, яку знав чотири роки тому. Я здогадався, що то вона, бо Паша здалеку втупилася в мене пекучим болісним поглядом. Я став, неспроможний зробити й кроку, і чекав, але вона, вже біля мене, відвела погляд убік, і коли я по хвилі озирнувся, вона бігла, незграбно шкрьобаючи по засохлому грудді величезними чобітьми.

Більше я нікуди не виходив. Щоб одгородитися від усіх людських болів і страждань, брав книжку й сідав у занедбаному садку під старою грушею. Я перекопував себе, що в світі було безліч воєн і ще буде стільки, що муки римських гладіаторів ми сприймаємо тепер цілком абстрактно й не можемо відчути ні тремтіння їхніх передсмертних зітхань, ані тих думок, які розтинали їх в останню мить на піскуватій арені. Колись прийдешні люди так само байдуже читатимуть про нас, і в серці в жодного не буде ні краплини живого співчуття, лише цікавість, і то в найкращому випадку. Бо що таке страждання однієї людини проти неосяжности життя й усесвіту? Чи не однаково про це зорям і тим людям, які вже своє відстраждали?

Так я намагався знайти рівновагу, бодай хистку й уявну, дивлячись на муки і страждання, і заплутаний світ старих і новітніх філософів допомагав мені в цьому. Але десь глибоко в душі стояло запитання: що ж далі? І для чого?

І я чекав. Я приїхав додому пізнього суботнього вечора, а наступної п'ятниці мені надійшла повістка з'явитися до слідчого обласної прокуратури.

Голова трибуналу: Подсудный, почему вы так долго не являлись на вызов следователя? Испугались кары?

Підсудний: Не знаю... Можливо.

Голова: Были еще какие-то причины?

Підсудний: Не знаю.

Голова: Где вы были все те дни?

Підсудний: Я згадав, що не бачив могил своїх предків та братів, і повернувся.

Голова: Приехали, а тогда вдруг вернулись?

Підсудний: Так.

Голова: Но вас не было дома. Нарочный не нашел вас нигде.