Розділ «ЯР Роман»

Це було відповіддю на моє запитання, і я більше не міг нічого вичавити з себе. Антін був і лишився між нами, і так триватиме завжди.

— Якби міні паспорт, поїхала б, куди очі світять. А так... Я ж у лайці. І Наталочка маненька...

Я подумав, що в торбі в мене чимало грошей, і хоч вони в ті роки нічого не важили, проте, могли бодай на перший час бути підмогою й Оленці, і Наталочці. Я вже ступив був крок до лави, де лежала торбина, та так і застиг. Це були не ті гроші, що їх можна давати рідній дитині, вони — з того боку фронту, з того, звідки я щойно повернувся...

Я приступив до Оленки й простяг руку, але її очі дивилися на мене так, що в мені все охляло й рука безсило повисла.

— Оленко, я... невинний у...

З широко розплющених Оленчиних очей тихо котилися великі сльози й рівчачком поза вустами збігали на підборіддя.

— Як невинний, то піди й... В енкаведе.

Мене мов різонуло.

— Ти хочеш, щоб... Я вже раз був там, ледве ноги виніс, ти сама знаєш... Немає жодної людини, яка могла б сказати за мене слово. Нема ні дядька Йовхима, нікого... Нікого!..

Оленка затулила обличчя руками, і з грудей у неї вихопився страшний зойк, який перейшов у протягле моторошне голосіння. Я спробував торкнутися до неї, але вона вихопилась у сіни, перечепилася через поріг і впала, тоді підвелась і почала гарячково мацати двері. Гримнув засув, розчинилися сіни, і Оленка, невтішно голосячи, побігла в темряву, як і тоді, минулого року, а я стояв, учепившись пальцями за верхній одвірок.

Наступного ранку, попри своє дотеперішнє правило, я вийшов з дому, не ховаючись і не звертаючи уваги на сільчан, які здивовано зупинялись і пасли мене поглядом.

Яр виряджав мене так само, як і зустрічав. Падав дрібненький дощ, і то, власне, був не дощ, а мжичка, що сіялася перед очима. Від неї було важко дихати, боліла голова, та я й не уявляв собі іншої погоди.

Вийшовши до яру, я спустивсь униз і подався навпростець до другого берега. Чорні дерева, на яких ледь розпускалися бруньки, струшували на мене холодій й рясні краплі, ґрунт під ногами був м'який, я раз по раз падав і невдовзі геть обвалявся в глині. І коли вибравсь на протилежні кручі яру, востаннє озирнувся назад. Містечко здавалося сиво-бурим і далеким у сіянці дрібного дощу. Чи доведеться мені побачити його ще раз?

Здолавши судому з горлі, я потяг ноги мокрим морогом до лісу. Туди було кроків із п'ятдесят, а мені здалося, що я ніколи не дістанусь перших дерев і Яр увесь час виднітиме за мною, мов нагадування про біль.

Я мимоволі озирнувся. Так само незворушно стояли тополі на великому Київському шляху, обриси містечка розпливалась у млі, а за мною тяглася в траві темна смуга, немов показуючи всьому світові мою останню стежку з рідного дому. Я додав кроку, але за хвилину знову став, як остовпілий, і розглянувся навколо. Мене аж мурашки побили від забобонного страху. Я зовсім не кидав на землю тіні...

Колись, у юнацькі роки, я доп'яв був книжку. І автор, і назва її вже вилетіли мені з голови, лишилося саме почуття, яке тоді вразило мою хлоп'ячу уяву, потім забулось, а це раптом воскресло найнесподіванішим чином. Там люди, які втратили совість, позбувалися власної тіні. Їх за цим і впізнавали, і то було для них найтяжчою карою, і вони уникали людей, аби ті не помітили страшного симптому...

Це було нестерпно, я побіг до лісу, упірнув у хащі й не спинивсь, аж поки в мозок шмигнула думка: куди ж я біжу? Я звернув у ліву руку й вийшов ближче до узлісся.

Як я переправився на той бік фронту — відомо лише мені та Богові. Такого я не зичив би пережити найлютішому з поміж ворогів. І справа не в стрілянині, вибухах та горах трупів, які мені довелось перебачити, а в тому пекучому запитанні, що немов стояло перед очима, намальоване великими червоними літерами на білій фанерині: «Куди я йду?.. Куди?!..»

Коли я потім розповів Олегові, як їхав у бік фронту в звичайних машинах і вагонах, не криючись од людей, він спершу не повірив, а тоді, подумавши, зробив висновок:

— Розвідників найчастіше погубляла їхня обережність і постійний страх провалу.