Розділ «ЯР Роман»

— Хто стукає?

— Та 'дчиняй! — почувся тихий і нетерплячий материн голос.

Пролунали кроки, і до кімнати увійшла Оленка. Я поволі підвівся, і ми довго дивились одне на одного, не сказавши й слова, не ступивши й кроку собі назустріч. Мати прослизнула повз Оленку й стала коло припічка, батько дивився на нас із сіней, тоді гукнув якимось дивним, не чутим досі голосом:

— Явдо... А йди, шось тобі скау...

Він рідко взивав матір на ймення, і це ще дужче бентежило мене. Мати вийшла, так як була, удягнена й запнута старою хусткою по самі вічі, двері за нею причинилися, сінешні теж, знадвору кілька разів дряпнуло ключем і гримнув засув.

А ми й досі стояли: Оленка — біля одвірка, я — коло ослона. Тоді я ступив три кроки і сказав:

— Драстуй.

Оленка простягла руку. Долоня в неї була суха, тремка й загрубла, ще цупкіша, ніж я знав. Мені стало боляче, і я стисненим голосом промовив:

— Значить, донька?

Вона облизала губи:

— Наталочці скоро чотири.

— Місяці?

Оленка непорозуміло глипнула на мене, бо про такі речі навряд чи можна перепитувати.

— Ти як? — нарешті наважилась і вона, і я добре усвідомлював, про що мене питає, та не знав, що відповісти, лише здвигнув плечима.

— Мені дуже важко,— сказав я.

Оленка довго дивилася на мене. Її обличчя блідло в тьмяному світлі миготливого каганця, моє ж узагалі було в затінку, бо я стояв спиною до покуття; Оленка хотіла розгледіти мене й удивлялась у вічі. Я не витримав цього погляду й переступив з ноги на ногу.

— А міні менше? — сказала вона. — Міні не важко? Людім рімна дорога, а мене всі шпиняють; «Байстрюка привела!.. Поліцайська курва!.. Куди не ходю, куди не їздю... се-рімно...

— Що ж нам робити? — проказав я. — Що ж нам робити?

Оленка мовила, дивлячись тепер убік:

— Антона переховали на тому тижні.