Розділ «ЯР Роман»

— Дав лейтенант Газе.

Я аж сіпнувся: Газе?!. По хвилині-другій відважився на нове запитання:

— Просто так дав та й годі?..

Ганна повернулася до мене й повільно проказала:

— Просто так та й годі.

— Нічого собі жарти...

— Так не жартують Максиме. Лейтенант Газе наказав передати цей аркушик тобі.

Я сторопіло дивився на жінку, невладний промовити й слова. Ганна встала й, майже торкнувшись мого обличчя, просичала:

— Ти зрозумів?

Я зрозумів усе вже давно, але хіба лейтенант Газе міг важити подібними прогнозами? Папі Ганна відійшла до дверей, струнка й горда, і промовила:

— Решту залишаю на твоє сумління. Бувай...

І вийшла.

Я лишився в потемнілій кімнаті сам, і коли Антін рипнув дверима, я так і сидів на лаві коло вікна, тримаючи в повислій додолу руці трохи зібганий аркуш паперу.

Антін засвітив каганець і спитав не привітавшись:

— Де це всі порозбігалися? Повідіму, у тій хаті?

— Не знаю, — прохрипів я зірваним голосом.

— А то шо в тебе? Як уроді похоронна, бо сидиш і мовчиш.

Я простяг йому папірчину. Нахилившись до каганця, Ягола заходився читати, бурмочучи під ніс, певно, не звик розбирати таку писанину. Та поволі зміст прочитаного захоплював його, він раз у раз вигукував упівголоса: «Ого!.. Тю!.. Тю-тю!..»

Дочитавши, Антін випростався й підійшов до мене.

— Це я такого, скіки й живу, не бачив, повідіму. Де ти його взяв?