Розділ «ЯР Роман»

Максим од несподіванки розгубився, та мусив узяти господиню за стан. Вона танцювала дуже легко й плавно, і хлопець швидко ввійшов у нехитрий ритм ерзац-фокстроту. Він не зводив з неї очей. Ганна Базилевич була така молода й гарна, що Максим простосердо запитав:

— Скільки ж вам сьогодні стукнуло?

«Стукнуло»! І видлубав же таке пришелепувате слово! Але пані Ганна грайливо відказала:

— Хоч жінкам і не задають таких запитань, але...

Вона трохи сумно всміхнулася, і Максим удруге пошкодував за свою нетактовність.

— Але... старша за вас. — Ганна притулилася ближче, не зводячи з нього очей. — На жаль... Двадцять сім.

Груди в неї були пружні й високі, і Максимові ставало млосно. Після арешту він і пальцем не торкався жінки чи дівчини, і тепер ледве дочекався кінця платівки.

Залишивши чоловіків самих, господиня вийшла з Людою до передньої кімнати. Було чутно, як вони цокають виделками й ножами, певно, збираючи на стіл. Отже, двадцять восьмий... Ганна казала, що її родичі походять з Яру, але він навіть не чув у Ярі такого прізвища. Олег Попович стиха про щось з Афіноґеном розмовляли, не дивлячись на Максима, і Максимові стало в цьому домі зовсім незатишно. Він вагався, чи не встати й піти звідси, та до нього на диван підсів Олег Попович.

— Може, розповісте, як вам пощастило уникнути... ну, так би мовити, «найвищої ласки»?

Максим нерозуміюче подививсь на нього.

— Маю на увазі Кремінську тюрму. Я перегортав вашу справу.

Хлопець кисло посміхнувся.

— Що ж ви там вичитали?

— Що Максима Архиповича Нетребу приречено до розстрілу.

— Отак ім'я, по-батькові та прізвище й значаться?

— Ні, — згадав Олег Попович. — Ви там начебто видавали себе за когось іншого, але слідство вас викрило.

— Ви бачили вирок?

— Звичайно. Попросіть пані Ганну, вона вам його принесе й покаже.

«Он у чому справа, — подумав Максим. — Вироку йому не встигли оголосити — завадила ота бомбардировка. Але ж слідчий нічого не казав і про те, буцімто його викрили з тією липовою довідкою, яка належала Якимові Литовченку.

Ось чому мене повезли не на Якимову батьківщину — в Артемівськ, а сюди, до Кремінська, у мої рідні краї. Звичайно ж, — подумав Максим, — хіба органам енкаведе було довго навести довідки? Напевно після втечі в'язнів оголосили всесоюзний розшук».