Розділ «ЯР Роман»

— Я вам казала: самі свої.

Ці слова було вимовлено мовби курсивом, і хлопець кивнув:

— Добре, я прийду. А звати мене... Максим.

Ганна знову зашарілась:

— Вибачте...

Вона розповіла йому, де замешкала, і простягла через стіл руку. Несподівано для Максима потиск був енергійний і дужий.

Удома я не знав, як себе й поводити. Хотілось розповісти батькові й про всі роки після тридцять сьомого, і про те, що було останніми днями, але не наважувався. По-перше, ще не був певен, як поставиться батько до цієї моєї служби, а, по-друге, за роки на Колимі відвик ділитися з будь-ким.

Батько, перевдягнений в усе чисте, зі сповитою в білу ганчірку рукою сидів на приступці веранди й досить управно топтав люльку. Раніше він крутив цигарки з газети, і від однієї думки про це мені запекло в грудях. Я здивувався, що за стільки років кукса в нього не загоїлась, та причина виявилася в іншому. Повертаючись із Соловків, батько десь потрапив під обстріл чи бомбардування. Там йому зачепило куксу.

Я ввійшов до хати, матері десь не було. Потоптавшись коло шафи, для чогось відчинивши її й знову зачинивши, я вийшов на веранду й несподівано для себе простяг батькові папірець свого призначення. Батько прочитав і без жодного слова поклав на дерев'яну сходинку. Його знову цілком поглинув складний процес натоптування люльки однією рукою, сива голова була низько нахилена додолу, і я не міг навіть побачити, що в нього під кущуватими бровами. Колись, у дитинстві, все було простіше: побив комусь вікна — сподівайся батога, але давнє почуття ніяковости мене й зараз не полишало.

— Так каеш, дерехтором?

Я мовчав, а старий топтав і топтав великим жовтим пальцем уже давно перетоптану люльку, нарешті взяв цибух у зуби, далі добув з кишені сірники й затиснув їх між колінами.

— Дивись, як знаєш. Я тепер... — Він поворушив завинену в біле рукою: — ...каліка.

Я підняв папірчину й, тримаючи її за ріжечок, поплентав у садок. На яблунях ще висіли червонобокі, жовті та зеленаві плоди, але листя вже пойнялося золотом. Смородина так і стояла необібрана, рясно всипаючи землю чорними перестиглими ягідками. Колись мати з Марією такого б не дозволили. Вони ревно стежили, щоб у садку й на вгороді не було жодної бур'янини, а тепер усе поросло щирицею й лободою. Поміж двома десятками дерев було незатишно й сумно, і мені згадалася сестра.

Роком старша за мене Марія була мені й за няньку, і за товариша. Ми разом спали у великій кімнаті, разом їли й бігали попід оцими тепер постарілими деревами. А тепер яблук нікому було позривати. Я навіть не знав, де сестра й чи живе ще вона на світі.

Я подивився на хату. Звідси, з причілка, вона здавалася надміру високою й незграбною. Колись, може, ще до мого народження, хата сягала аж до високої груші-дулі, але ґонт на тому причілку погнив, хата позатікала й дід мій відірвав півхати по самі сіни, перенісши веранду на причілок. З одного боку тепер дах був нормальний, а від садка — мов ножем одрізаний вертикально, тож і лишилося тільки дві кімнати: більша і менша, у якій спали колись батько з матір'ю. Пізніше мати віддала меншеньку Марії та її чоловікові Павлові.

Марія... Зірвавши з дерева жовте, аж прозоре від соку яблуко, я відкусив. Чомусь пригадалася одна сценка з далекого дитинства, яка досі ніколи не навідувала мене. Мати у великій кімнаті варить їсти. Піч аж гоготить, і довгі руді язики полум'я лижуть челюсти, а ми з Марією сидимо долі на соломі й снідаємо. У чималий полумисок налито повно сиродою, а в кожного у руках по скибці хліба. Ми відкушуємо й по черзі набираємо ложкою молока. Марія ревно стежить, щоб не порушувалась рівноправність: раз я, раз вона, раз я, раз вона. Та я починаю брати з Маріїного боку. П'ятирічна сестричка здіймає ґвалт:

— Ма-а! Скажіть своєму Максимові, хай не хитрує, чуєте, ма-амо!..

Мати лагідно свариться:

— А бодай би, вп'ять завелися!

Тоді ставить рогач у куток, нахиляється, вибирає з оберемка грубеньку соломину, відриває шмат і перегороджує нею молоко в мисці навпіл: