Розділ «ЯР Роман»

«Его Высокородно

Уездному Приставу Господіну Крыволапову

Прошеніе

Мы ніженодпісані хрыстіаяныь Селаъ Веприкы ныжайші Просымоъ вас ослобонытъ замкненогоъ въ нашомуъ волосномуъ управленіюъ сільського Бугаяъ понежеъ Ми вжеъ виплатылыъ Всі Деньгіь заъ Налогъ».

З великої літери Йван писав усі ті слова, які, на його думку, були найважливіші й чиє значення треба випнути.

Цікаво було й те, що після кожного такого прошенія він урочисто дописував ще один рядок, який підкреслював його освіченість:

«Заъ Негра. Руку Прыложылъ...»

І далі йшов надзвичайно хитромудрий підпис, який годі будь-кому підробити.

Таким чином Іван потроху назбирав грошей і побудував собі хату під ґонтом у повітовому центрі Ярі. Може б, отими прошеніями, та стельмахуванням, та ковальством він зібрав би копійчину й на лан стену, але почалась російсько-японська, і з Манчжурії він повернувся без великого та вказівного пальця на правій руці, а трьома можна хіба що нашкрябати крейдою на паркані якесь неподобство. До того ж і письменних людей у Веприках, а в Ярі й поготів, за цей час наросло чимало.

Однак, за Іваном так і присохло прізвисько Писар, а його дітей по-вуличному вже ніяк більше й не називали, окрім Писарчуки. Своєму єдиному синові Архипові, бо мав ще й п'ятеро дочок, Іван залишив тільки хату та клапоть стену аж під Веприками, дві десятини супісків, а сам разом із багатьма ярівчанами вмер від черевного тифу бурхливого 1920-го.

Архип частково в батька, частково ж у церковно-парафіяльній двокласовій школі навчився грамоти російської, а свої газети, уже після громадянської, почав потроху читати й сам. Коли ж у Ярі організували колгоспи, він після довгих вагань відвів до громадської стайні свою чалу з усією збруєю й реманентом, а разом із нею здав і супіски під Веприками. То було голодного тридцять другого року. А місяців через п'ять йому пощастило влаштуватись на перевалочну станцію. Це врятувало не всю родину, спочатку померли старі батьки дружини, які жили з ним, а потім і найменші сини Колько та Ванько. Петро та Марія перед голодом завербувалися на шахти, а він з дружиною та Максимом якось вижив, бо робітник мав право на хлібну картку. Знетямлені голодом сусіди подейкували, буцімто Архип штовхнув свого попередника з Лоба в яр, аби перейняти його посаду стрілочника, насправді він тільки залив, кому слід, горлянку, вимінявши в Торгсині за свою та жінчину золоті обручки десять пляшок справжньої петрівської горілки та три кільця свинячої ковбаси.

Так до тридцять шостого року й працював стрілочником, а згодом, коли начальником районної пошти став Йовхим Дереза, Архип улаштувавсь туди конюхом, почав розвозити по селах листи й газети. Наступного року Йовхима Дерезу посадили. Невдовзі забрали й Максима, а за рік по тому й Архипа, як батька ворога народу та сина попівського прихвосня. Незважаючи на перенесені страждання та доти небачений голод, у своїй п'ятдесят років, напередодні арешту, Архип Іванович був кремезний і дужий дядько з густою чорною чуприною, так само чорними вусами, й тільки до чорноти засмагла шкіра на обличчі та потилиці виказували його вік. Розмовляв колись Архип Іванович неквапно й притишено, бо голос його був розкотистий і низький, немов з порожньої діжки, тож коли тепер Максим увійшов у сіни, то не второпав, хто гомонить за дверима в хаті.

А в хаті сидів батько.

Забувши причинити за собою, Максим так і став, мов укопаний. Тепер батько чимось дуже нагадував Єсохвада, і, либонь, не самим тільки дрантям, а й сколошканою сивою мичкою бороди, занедбаними вусами й каламуттю чорних очей, які глибоко позападали під кущаві, настовбурчені брови. Та, мабуть, не це вражало в батькові, було й щось таке, чого Максим ніяк не міг зрозуміти, а коли збагнув, йому стало невимовно боляче. Уся голова старого, колись чорна, мов дьоготь, була сива — аж біла.

До горла Максимові підкотився глевкий клубок. Максим кілька разів марно силкувався проковтнути його, поки нарешті проковтнув. Тоді немов засоромився, ніяково всміхнувсь, але на одну тільки мить. Що зробили з батька... Самий кістяк та землисто-чорна шкіра.

Тоді він трохи отямився, згадав, що слід було б привітатись до батька, але голос не слухався. Нарешті Максим видавив щось тягуче й невиразне:

— Дра-ась...

Батько якось поквапливо сіпнув у відповідь головою, а мати, вставши й тицьнувши обличчям у стіну, заголосила, мов на мертве, певно, згадала й старших дітей Петра та Марію, яких носить невідомо якими вихорами, і найменшеньких, Колька та Ванька, чиї й кісточки досі в землі побіліли.

— Не впізнав? — озвався між двома приступами жіночого завивання батько, і голос видався Максимові таким нещасним і слабким, мов із репнутої макітри. Перед батьком стояла вже порожня писана миска й мостилася на краєчку столу, невідомо, як тримаючись, темно-сіра, стерта з одного боку зубами, алюмінієва ложка. Права рука батькова тихо барабанила пальцями по шолудивій клейонці, а ліва чомусь лежала на колінах під столом. Старий визирав у вікно, Максим і собі глянув, але нічого не побачив і знову здивовано зупинивсь очима на батькові. Брудна мичкувата борода Архипа Івановича дрібно сіпалася вгору. Він подивився на сина, тоді видобув з-під столу ліву руку й поклав на церату:

— Бач, що зробили з твоїм батьком...