Розділ «ЯР Роман»

— А можуть і не схапіцца! — вигукнув Кастусь, який уже передумав кінчати життя самогубством. — Падумаюць, што мы ґыґнулі, што нас праглаціла прорва!

— А що їстимеш? — охолодив його ентузіазм Яким Литовченко. Серед нас трьох він був найдосвідченіший, старший од Кастуся років на п'ять, а від мене — на всі десять. Та й у концтаборах був із тридцять четвертого року: солідний стаж. Стільки років каторжних робіт в олов'яних копальнях Колими мало хто витримував. Хоча й наші з Кастусем чотири роки теж були гідні подиву, бо перше, найгустіше решето починалося ще задовго до початку, покликаних донищувати людину, каторжних робіт. Для мене то були кулаки та чоботи слідчого з районного відділення енкаведе, а пізніше — волові жили прокурорського помічника з обласного управління. Справжню ж зброю катування, головний аргумент слідчого-професіонала я вперше відчув на собі лише в Лук'янівській в'язниці Києва. То були славнозвісні киї, винайдені ще, здається, інквізиторами в Середньовіччі. Опинившись у руках досвідченого майстра, цей кийок примушує людину згадати навіть смак материного молока. Після двох-трьох сеансів людина, перетворена на купу м'яса, яке можна перенести з місця на місце хіба що на шматку брезенту, ставала згідливою й підписувала будь-який протокол. Ну, а коли вже будь-який, то найчастіше наступна сторінка життя такої людини була сторінкою останньою. То було найперше й найгустіше решето. Другим решетом був етап, особливо його заключна частина, коли партії приречених на каторгу доправляли поїздом до порту Ваніно, після цього в трюмах пароплава Татарською протокою до Магадана, а звідти — вже автомашинами — до Колимських таборів. Магадан удостоювалися побачити троє з кожної п'ятірки в'язнів. Ну, а Колиму...

Нашу партію, що налічувала дві тисячі вихідців переважно з України, повантажили в трюми чотирьох старезних пароплавів «Ялта-2», «Ялта-4», «Ялта-6» і «Ялта-8». Через два тижні, проминувши Татарську протоку й діставшись омріяного Магадана, ми не долічились кожного десятого. У Магадані нас повантажили в грузовики й з першими морозами повезли далі на північ. У середньому в кожній автомашині живим доїхало по двоє в'язнів.

А тепер Кастусь Матусевич пропонував негайно рушати в зворотному напрямку пішки, голіруч, навіть без торби сухарів. Яким Литовченко спробував закликати його до здорового глузду, але це нічого не дало. Більше того: незабаром і ми з Якимом утратили терпець, і ніяка сила не могла більше втримати нас у цій повній сивого туману величезній прірві. Ми один за одним вибиралися драбиною нагору, де не було туману, але тріщав березневий мороз. Від густої нари в Чортовій воронці наша одіж була зовсім вогка, здавалось навіть дивним, чомусь ми не тремтіли від холоду ще в тій воронці. Ну, а тепер нас почало просто тіпати, ми стрибали й намагалися зігрітись, розігнати кров у жилах, б'ючи себе хрест-навхрест руками. Сопка була вкрита товстим шаром злежаного й спресованого вітрами снігу, від воронки збігала до підніжжя смужка людських слідів, які залишив, дивом урятувавшись, Кастусь Матусевич.

Коли ми трошки-таки нагрілися, Кастусь розповів, провівши пучками пальців по лівій щоці та вилиці, які й досі сочилися кривавою насокою:

— Я толькі ступіу нагамі на ту склізоту, а мяне як нанесе уніз — ну, думаю, тута і канец маім мукам жиццевым, слава цябе, Госпаді... Аж ано не. Толькі с разгону вдаріла мяне мармызай аб скалу, а таґды панясло вдол і трохі вбок. А я aтямiуcя і чую: над нагамі в мяне вада дзюрчыць. Думаю сябе: як дзюрчиць — значиць тячэ, то гдесь неадменна вытячэ наружу. Ну, і надыбау. Дыбаю, падаю, апяць дыбаю, ано ж цямно, хоць в ока стрель. Раза трі падау старчаком, кудысь мяне закручивала то в тот, то в гэтат бок, аж пака сматру — начэ впераді развідняецца, я аж абрадавауся, апяць захателася жыць!... Вышау я, щэка баліць, я плачу і прымауляю: «А хрена цябе сабачега, а не маей смерці!» Гэта я имеу в віду і начальніка табору Патапава, і таго гаунюка Цыпльоначка, і самаго Бацьку вусатага, всю іхнюю свалоту...

Жити хотілося всім трьом, але ми не знали, як порятуватись. Лишитися на цій усім вітрам відкритій сонці ми не могли, бо до ранку позамерзали б. Я запропонував:

— Давайте повернемося назад до Чортової воронки. Бо якщо з'являться конвоїри й застукають нас отут, що ми їм скажемо? Як ми опинилися тут, угорі?

Яким Литовченко нагадав:

— А куди ж ми дінемо драбину?

Ми довго думали над цією проблемою, адже думка, яка народилася спершу в голові білоруса, захопила й нас двох, тепер ми вже не могли її спекатись. Усі наші відтеперішні міркування проходили крізь одну призму: ми мусимо втікати. Але начальство про наші заміри не повинно мати й натяку.

Якби ми злізли в кратер воронки, нас виказала б драбина: хто спустив її вниз? А залишатись тут було б ще небезпечніше, — якщо ми змогли вибратися з Чортової воронки, значить, розкрили її таємницю, а коли так, нас постараються якнайшвидше нейтралізувати, знешкодити, та ще й так, як це вмів і любив робити бог і цар нашого концтабору Потапов.

Ми довго радилися й люто сперечались, нарешті дійшли спільного рішення: зо два дні перебути в печері, відкритій Кастусем у нутрощах сопки, а потім повернутися назад у Чортову воронку, драбину ж кинути в прірву. Наші сліди на снігу поземок швидко зашпаклює, а драбину хай шукають, ми її не бачили й не нюхали.

Старі каторжани вміли сховати від наглядачів навіть таку крамольну штуку, як кресало з трутом. Назбиравши в підніжжі сопки достатньо палива, ми пішли слідом за Кастусем і незабаром у нутрощах печери розіклали рятівне в нашому становищі багаття. Одіж наша за дві-три години зовсім висохла, воду ми мали просто під ногами, це була вода з тих самих теплих джерелець нагорі. Мали й шість чорних, мов суха грязюка, сухарів. Маючи достатньо води й тепла, ми могли витримати дуже довго: цього мистецтва каторжани вчаться роками.

Ми сміливо підкидали дров у вогонь, підкидали сухе й мокре, дим не міг нас виказати, бо його тягло нагору, де він змішувався з густою сивою хмарою в Чорній воронці.

А ми сиділи кружка й думали про те, чи можна подолати десять тисяч кілометрів тайгою пішки. А якщо можна, то що для цього треба. І що довше ми про це думали, то безнадійнішим здавався наш зухвалий задум.

Розділ четвертий

Максим і народився, і виріс у цій хаті, збудованій ще його дідом Іваном наприкінці минулого сторіччя. Колись хата була велика й простора, на дві половини, і крита не соломою, як решта осель Яру, а ґонтом. Дід Іван, кажуть, був майстер на всі руки, умів і стіни рубати, і стельмахував, і ковалив, тож нічого дивного, що й ґонту на дах власною сокирою натесав, тим наче, що мав і клапоть власного лісу. Лісу — так, але степу в нього було обмаль, а голого, всім давно відомо, руки годують. Жив Іван спершу у свого батька в селі Веприках, і одне, що був наймолодший з-поміж дванадцяти братів, а друге, що роботи в господарстві й старшим не всім вистачало, — Іван, материн мазунчик, унадився до сільського попа отця Пафнутія. То так із попенятами побавиться, не без того, щоб і навкулачки, то разом із ними та батюшкою ніде до церкви. А згодом почав і допомагати йому — розпалював кадило, подавав те або се під час одправи. І потроху та помалу вивчився спершу читати церковне письмо, а тоді й звичайне. По тому, дивлячись на старання малого паламарчука, який ще й у дзвони добре бив, отець Пафнутій навчив його й писати.

Око Йван мав пильне, а пальці довгі й чутливі, тому літери з-під його пера виходили рівні та гарні, ще кращі, ніж в отця Пафнутія, бо в того від старості вже тремтіли й руки.

Батюшчині сини, покінчавши семінарію, обидва висвятились на далекі парафії, сам Пафнутій старів і старів, із плином років настільки ослаб, що навіть пера не міг у руці втримати. І саме собою вийшло так, що єдиною на всі Веприки письменною людиною лишивсь Іван, бо коли хто й здобував освіту чи в Києві, чи ще десь, то неодмінно їхав із села у світ широкий. У селі ж без письменного не можна: кому прошеніє написати, кому листа, кому, гляди, ще якусь бомагу. І Йван писав усьому селові, і виходили в нього ті прошенія та заявленій дуже гарні та барвисті, майже кожне слово кінчалося твердим знаком із хвацько закрученим досередини хвостиком. Проте одного так і не зміг йому передати отець Пафнутій: знання граматичних правил. Але, по-перше, сам батюшка не дуже тямивсь на них, а, по-друге, і сільчани не дорікали своєму писареві. А в нього виходило приблизно таке: