Розділ «ЯР Роман»

Сонце било просто в обличчя, і я примруживсь. Дві постаті поволі наближалися до Лоба, мов зумисне добираючи тільки голі, безлисті дерева, щоб мені краще було видно. Я вже хотів був знову лягти горілиць, бо яке кому діло до того, чого двоє людей бігає попід безлистими деревами. Але сценка мимоволі зацікавила — в яру не так часто можна побачити людей, і то-таки яр, а не той-о ліс, що в мене за спиною.

І в цей час сталося таке, що просто приголомшило мене. Задня постать, у сірому, наздогнала передню, чорну, чорна підкинула руки догори, пробігла ще кроків із п'ять, стала, вхопилася обіруч за стовбур чорного безлистого дерева, впала на траву й застигла, аж тоді пролунав розпачливий крик, розбиваючись на багато скалок. Сіра постать постояла обіч, тоді нахилилася над чорною, випросталась і побігла.

Я з жахом думав про те, що коли той чоловік помітить стежку, вона неодмінно приведе його сюди, до Лоба, бо іншої тут немає. Думав і чекав, спостерігаючи, як пальці на руках починають огидно тремтіти, мов у паралітика. Людини в сірому вже не було видно, її затулила густа зелень глоду та дикого вишняку. Десь неприємно заскреготала сорока, і стало чути, як унизу, під навислою скелею Лоба, куди я не міг заглянути, іде людина, — важка, нервова хода, шерхіт піску та дрібних камінчиків, які осипаються з-під ніг.

Мені раптом стало абсолютно байдуже, наче й ті кроки, і людина, чиє сапання я вже ясно вирізняв, ніскільки не хвилювали мене. Навіть руки перестали тремтіти, і коли з-поза гранітної брили виринула спершу голова в Антоновому картузі, а тоді й увесь Антін, я навіть не ворухнувся. Усе було так, як я й думав, бо характерну сутулу спину Яголи не можна було сплутати пі з чиєю іншою.

Антін здригнувся й почав швидко бліднути, і мені дуже не хотілося, щоб він казав оте своє «Здоров, здоров, зятику!», але Ягола саме так і сказав:

— Здоров... зятику.

Тоді, певно, і він дотямив усю безглуздість отакого слова, і смертельну блідість обличчя його почала змінювати нерівномірна, плямиста барва.

Я не спромігся відповісти, Антін, і досі важко сапаючи, ступив два чи три кроки, тоді знову став і подививсь на мене. Я відвернувся.

— Ти... нічого... вобше не чув?

— Майже нічого, — не знати нащо пожартував я, не повертаючи голови. Антін пильно поглянув на мене, тоді, повагавшись, підійшов над самий край гранітного Лоба. Я дививсь униз. Антін простежив мій погляд і мимоволі відступив назад. Унизу, між голими дубами-нелинями на яскравій весняній траві чітко вирізнявся чорний хрест розпластаної людини.

— Бачив? — озвався по хвилі Антін.

Я сидів на камені, випроставши ноги, и дививсь на розтоптані Яголині чоботи. Шкіра на передках порепалася, давно не мащена дьогтем, а в одному місці до неї прилипла довгаста латка.

— Бачив, — сказав я.

Чоботи переступили вбік і знову застигли.

— Я б міг і тебе зараз, — хрипким голосом проказав Антін, і мені майнуло, що ця хрипота в нього від біганини. — Таке діло, повідіму, не любить зрителів...

Голос його долинав здалеку, паче з-за густих заростів бузини, що на узліссі, і я заворожено дививсь на тупі й сплюснуті носаки Яголиних чобіт.

— Собаці по-собачому.

Певно, Ягола казав про того, що залишивсь у яру, бо чоботи й досі стояли нерухомо.

— Прочім, я тебе не займу. Щоб не думав, що тіки ти чесний. Ножа в тебе нема?

— Якого ножа? — тихо перепитав я і вперше задер голову.