Розділ «ЯР Роман»

Чи не єдиний з-поміж усіх тепер ходив Єсохвад у лайку добровільно, без примусу, бо його довідка з Кирилівської лікарні й досі мала вагу. У діда ж були на те свої причини. Коли жінки сідають у перерву переобрати, гляди, котрійсь і шкода стане безпритульного волоцюгу, серце людське не каменюка, і якщо тобі дивляться в рота, ніякий шмат не полізе, навіть найсухіший. Тепер Єсохвад уже не ходив попідвіконню пі з іконкою, пі з Євангелієм, ні так із торбою, кожен стеріг окрайця, мов душу, і всі дивувалися, чим живе бідолашний жебрак.

Єсохвадова хата, ніким після голоду не доглянута пустка, завалилася ще перед війною. Вона стояла над самісіньким урвищем, і яр навесні сорок першого року поглинув її. На тому місці, де височіла колись хата, тепер було провалля, у якому буйно росла бузина, і тільки поміж хащів можна ще було побачити перемішане з глиною трухляве колоддя та просякнуту сажею цеглу. Ненаситний яр уже ковтнув і все Єсохвадове дворище та увесь город, угризаючись потроху до його колишнього сусіди, кума Ничипора. Ничипір оббивав голодну кручу пакіллям, обліплював її навіть луговою дерниною, але вона зсувалась і зсувалась, невблаганна, мов лиха доля. Ще прикріше було те, що понад яром земля вдалася найкраща: масна і чорна, як дьоготь, а на протилежному боці Яра; куди втікало від яру містечко, починалися супіски.

— А ви б, діду, йшли в прийми до Литвинки, — сказала Єсохвадові в обідню перерву Явдошка Нетребиха, давши йому кілька картоплин у кожушках.

— Два старці в одну хату? — ковтаючи картоплю майже цілою, прошамкав дід.

Литвинка жебрачила із самої колективізації, але трималася облупленої, з обсмиканою на розпал стріхою, та своєї хатини.

— У Литвинки з рота воня, — засміялася якась дівчина, — а дід Єсохвад ще парубок ого!

Жарту не підхопили, бо придибав бригадир і почав піднімати людей:

— Уставайте, годі вже вам, он сонце де, вставайте, ше когось бенеря принесе.

Молодиці та баби заходилися вайлувато підводитись і брати сапи. Рядки кукурудзи, яку всі називали кукургузою або й пшеничкою, виструнчилися через усю балку мало не до яру, а треба було пройти туди й назад.

— Ото трудодень, хай би він запався! — кляла вголос Явдошка, розгинаючи затерплий поперек. — Скільки ж на його дадуть?

Питання було чисто риторичне, на цю тему вже балакано-перебалакано, та баби охоче підхопили Явдошчину репліку, щоб ще хоч трошки постояти.

— Казав Гудим, по хунту хліба й по кілу картоплі.

— Хай би він сам попонахилявся отако до сани!

— Булгахтєр Луценко каже, шо якби не оті-о, як їх, націвоналісти, то німець був би дав людям землю, у кого скільки було.

— А теперки вп'ять колихтів. Мать, понаравилось і німцеві.

— По хунту, — обізвалася знову перша баба. — І не знатимеш, кому його й сипать: чи дітім, чи курім.

Жінки неохоче понахилялися й зацюкали санами дорідний бур'ян.

— Де ту пшеничку шукать, коли самий пирій уродив та кульбаба?

— Ото нам і дадуть по хунту пирію. Кажуть, німець і з ріпи юшку варе...

— Хай би він, ирод, лучче з гімна пулі лив! — почувши розмову, докинув Єсохвад, і жінки голосно зареготали й знову повипростовувалися.