Розділ «ЯР Роман»

— І Вороненка?

— Еге ж!

— І Мотриного?

— І тітчиного Мотриного, аякже!

Це було в понеділок, а наступного вечора, саме напередодні першого травня, сталась інша подія, що розгойдала все містечко. Поліцай Онисим вертався з наряду додому, і біля хати Пилипа Вороненка хтось пошпурив у нього каменюкою. Онисим обернувся, та тут полетіла ще одна. Він ухиливсь од неї, але третя влучила його в лоба. Онисим гаркнув:

— Стій, бо вб'ю!

Але за штахетником тільки ноги лопотіли. Не довго думавши, Лук'янчук приціливсь і вистрілив на шум. Пролунав дикий вереск. Перестрибнувши через паркан, поліцай мало не наступив чобітьми на людину, яка судомилася на землі. То був син учора заарештованого Пилипа Вороненка — чотирнадцятирічний Витько.

Піднявши встреленого собі на плечі, Онисим Лук'янчук поніс його до поліції. Витько знепритомнів і не пручавсь. Наступного дня його віддали матері, а ще за дві доби хлопець помер.

Містечком пішов гомін, злий і невблаганний. Забувши й про тридцять сьомий рік, і про тридцять третій, люди пригадували німцям усе: і тих євреїв, що невідомо де й ділися, і арешти, які не залежали від політичних переконань, і ці, нові, з останнього понеділка, і ту землю, що нею німець лише піддурив людей спантеличивши. Єсохвад ходив базаром і казав на повний голос:

— Оце слобонителі, хоб їм духи з тіла ослобонилася!

Усі те чули, і нікому не спало на думку виказати діда німцям. Увесь базар гомонів, і тільки Лук'янчучка розпиналася за сина:

— А як він моєму Ониськові голову цеглиною провалив, так то нічого?!

Але співчуття Лук'янчучка майже пі в кого не знаходила.

Я блукав яром. Після того пам'ятного першого березня й не заглядав сюди. Тоді тут було по шию снігу, і цей яр дався був мені взнаки, але тепер мене знову потягло до вогких і морочних урвищ. Перелізши на той берег, я здерся на величезний уламок граніту, що виснув над прірвою, і спустив ноги додолу. Ця гола скеля, чи, як її тут називали, Лоб, нагрілася проти сонця, але з яру тягло й тягло холодом. Не зважаючи на травень, дерева там, унизу, ще не всі порозпускалися і стояли голі, й осуви не здавались такими зловісними, як улітку. Було видно навіть струмок, що блищав на самому дні. Ліс у мене за спиною шумів густим листям, зеленіли буйною зеленню й садки в містечку, яке бовваніло на заході, по той бік яру.

Я ліг горілиць і задивився на пухкі білі хмари. Життя моє складалось не в найкращий спосіб, душу поймало смутком, і ті хмарки ніяк не насували настроєві. З Оленкою йшлося теж далеко не так, як сподівався. Душа боліла, коли я помічав сльози в її очах, а дівчина таки боляче переживала наш з Антоном конфлікт. Часом навіть не хотілося згадувати того вечора. Невже люди такі дурні, хіба можна сваритися ні за що, ні про що, коли й так вистачає лиха на білому світі?

Мені починало здаватись, що я давно вже не серджуся на Яголу, бо, власне ж, і сердитися не було причини. Усе від ревнощів, подумав я, від примітивних почувань та інстинктів, і людина людину завжди мусить розуміти.

Та варто було згадати сумні Оленчині очі, як під серце знову підкочувалося роздратування, і я відчував його майже фізично. Таки ж Антін проти нашого одруження, проти, і ніякими логічними конструкціями цього не можна забути, подумки сперечався я з ним, навіть коли поставити себе на його місце.

Тоді мені знову спадала на думку наша сутичка. Може, людиною керують не тільки оті примітивні до безглуздя інстинкти, а ще й якісь інші, наприклад, стадні? Усілякі там політичні погляди, переконання й тому подібна нісенітниця? Чи й це залежить від людського шлунку? Мабуть, таки-так. Але де ж тоді вихід?

Хтось сказав, що рибину тягне туди, де глибше, а людину — де краще. Я сумно всміхнувся. Очевидно, ця вигадка виявилася всемогутнім законом природи, бо досі не було такого, щоб люди від гарного втікали. Як же ж тут орієнтуватися, думав я, що взяти за компас? І знову той-таки шлунок? На нього й покладатись? Чого ж варті всі оті бучні гасла, які людство понавигадувало протягом довгої історії?

Я підвівся з Лоба й знову звісив ноги додолу. Зелена прірва яру викликала пекучі асоціації — мені пригадався наш концтабір і яруги у вічній мерзлоті. Одні дерева були вже зелені або цвіли пишним білим квітом, інші й досі недовірливо мружилися до сонця, не поспішаючи вдягтись у літне вбрання. Хіба ж не так і серед нас? — спитав я сам себе в думці. Одному травень здається літом, а іншому — зимою. Біля нашого концтабору вічна крига починала танути аж у червні. Як досягти загальної згоди, коли в кожного свої смаки і свої переконання? Я подивився вниз, де між голими дубами замелькали дві постаті: одна в чорному, друга в сірому. Згори люди здавалися маленькими, як миші. Вони повільно посувалися між деревами, і це взайве підкреслювало правильність мого мислення. Усе в житті відносне, подумав я. Сміховинна швидкість отих двох людців самим їм, певно, здається гранично великою, бо вони-таки біжать, а я б міг обох їх затулити долонею, однією долонею, навіть пальцем.