Розділ «ЯР Роман»

— А я вот шел мимо и думаю, дай, думаю, загляну, как тут Максим Архипович поживает.

Не дочекавшись Максимового запрошення сідати, він голосно зітхнув і примостився поруч на лаві.

— Ну, как дела?

— Та помаленьку, — відповів Максим, і досі не отямившись від несподіваного візиту. Що привело сюди цю людину? У пам'яті зринула неприємна сцена розмови в школі, тоді друга, ще дивніша.

— А какие планы? — пустив зонда Афіноґен.

Базилевич Ганна вважала, що начальник поліції мав його за таємного агента ґестапо. І що, коли вона справді вгадала й тепер Афіноґен дізнався про все й вирішив помститись? Максим одразу ж відкинув таке припущення, однак на душі лишалося неспокійно.

— Чем занимаетесь, Максим Архипович? — цікавився далі Афіноґен.

— Ложки стружу! — недружелюбно відповів хлопець. — Стружу ложки й нікому нічого лихого не роблю.

Афіноґен, було відчутно й у темряві, посміхався:

— Ложки, гребешки, зажигалки... Разве это для вас, Максим Архипович!

— А чого ж не для мене? Саме для мене заняття. Тихо й Смирно. Я не люблю пнутись у вічі. Та й не потрібно це мені.

— Понимаю, понимаю, — поквапивсь Афіноґен. — Понимаю, только такой человек... ну, как вы... Ну, разве ж можно так жить, Максим Архипович!

— Усе можна, пане м-м... Афіноґене.

Афіноґен замовк, але не прощався. Було видно, що він і не все сказав, та й прийшов, мабуть, не для цього.

— Я знаю, Максим Архипович, — озвавсь Афіноґен трохи згодом, — что вам нужно спокойствие, только вот... Ну, понимаете, и нам не легко...

Максим здивовано блимнув на людину в чорному френчі. З темряви навпроти лунав стурбований і щирий голос:

— Мы уже семь раз вас из списков вычеркивали. Дело в том, что все, кто нигде не работает... Ну, понимаете, в Германию. Новый комендант Франц Зиґель — это не тот Отто фон Штаубен. Это человек, ну, твердый. Поймите же и нас, Максим Архипович! Я все сделаю, чтобы вам было хорошо, я понимаю, только ста-аньте куда-нибудь на работу, ладно?

Афіноґенів голос і справді благав, і хоч обличчя не було видно, але Максим у цю мить вірив, що начальник поліції абсолютно щирий із ним. Ото новина! Невже Афіноґен і справді повірив у ту нісенітницю, яку сам же вигадав? Може, Ганна Базилевич таки влучила тоді?

Максим ладен був сміятися, та згадались інші слова пані Ганни — про ярівських євреїв і про те, що Афіноґен знає, де вони поділися, — і по спині пробігли мурашки. Рантом стало моторошно сидіти поряд із цією людиною, і Максим не міг витримати, щоб не підвестись.

Афіноґен сприйняв це як натяк і теж устав.