Розділ «ЯР Роман»

— Коли горить хата... — почав був Олег, але Максим перебив його:

— Я вже чув і про хату. Я нейтральний, і дайте мені спокій.

— А я таки докажу, — мовив Попович. — Коли горить хата, гасять усім селом. І ніхто в холодку не відсиджується, бо вогонь може дістати кожного.

Максим подивився на гостя пильним поглядом, узяв обценьки, тоді знову кинув їх на стіл — аж гримнуло, і тихо, але роздратовано спитав:

— Чого ви хочете від мене, Олегу? Чого ви всі вчепились у мене?

Батько став біля одвірка й витер засльозені від диму очі куксою.

— Там кипить, кау, — нагадав він синові. — Mo, витягай із лещат?

— І там кипить, і там горить... — буркотів Максим. — Відчепіться хоч ви! — зірвав він злість на батькові.

Кинувши своє «Бувайте!», Олег Попович пішов, а Максим ще довго мовчки сидів, спершись підборіддям на промащені солідолом руки.

— Витягай, дерехторе, бо переварю, — нагадав старий Нетреба, і Максим важко звівся на ноги.

— Що він кае? — спитав батько, кивнувши за хвіртку, де зник Олег Попович. — Mo, вп'ять на роботу кличе?

— Не знаю, — відмахнувся Максим.

Архип Нетреба не став наполягати. Після звістки про смерть старшого сина він став ще мовчазніший. Надворі почало сутеніти, у коморі вже почорніли кутки, і Максим поспішав упоратися з вивареними рогами. І коли згодом, поскладавши причандалля, замкнув комору, повернулася з роботи Марія, а трохи по тому й стара Явдошка. Вона знесилено сіла на приступку веранди й прихилила голову до сохи.

— Виморилась? — підійшов до неї чоловік.

— Ноги й руки — хоч поодрубуй, — поскаржилась вона. — Якби це колихтів, то вже й на роботу б не ганяли, а теперечки... І старих, і малих.

Вона, крекчучи, встала й пішла допомагати Марії, яка вже гриміла в челюстях печі рогачем і кочергою.

Повитиравши замащені солідолом руки об шпориш, а потім і вмившись, Максим сів і скрутив цигарку. За роботою його не тягло до тютюну, але тепер від раптового бажання аж пальці тремтіли. Він викресав вогню, затягся деручким димом. У голові паморочилось, і Максим відчув, як отрута поволі зогортає кожну клітину мозку. Вітер ущух, і над хатами повисла така чорна й нерухома тиша, що його аж сумніви взяли: невже так може бути? І невже десь у цю саму мить гуркочуть танки, рвуться снаряди й люди горять у безглуздому вогні війни? То було майже невірогідно. Максим стулив очі, і здалося, що варто їх розплющити, як усе опиниться на своїх належних місцях: і Володимирська гірка, і студентський гуртожиток на ній, і навіть брат Петро, який питає, всміхаючись до нього синіми очима: «Приймеш?..»

Тоді рипнула хвіртка, загупали чиїсь кроки, і видіння зникло раніше, ніж Максим устиг розплющити очі.

— Здравствуйте, Максим Архипович!

У пітьмі вирізнялася ще чорніша постать. Максим відповів на привітання. То був начальник поліції Афіноґен.