Розділ «Одні»

— За майбутнього президента.

— За майбутнього президента, — повторив Лесь і гірко розсміявся. Потім додав: — Без майбутніх президентів ти просто не можеш жити.

Мар’яна не зреагувала на Лесів сарказм, знала — він від болю. Тому і сказала голосно, так, щоб почули всі ці у білому, що дивилися на них зараз, у цю хвилю:

— Я не можу жити без тебе, Лесю.

— Тому й виходиш заміж?

Вона взяла його за руку.

— Ходімо, я хочу тобі щось показати.

— Часом, не свого майбутнього чоловіка?

— І його теж.

І вони пішли. Пішли стежкою, що звивалася поміж гір, тримаючись, незважаючи ні на що, за руки. І безмовні спостерігачі у білих хітонах дивились їм услід все такими ж нічого не розуміючими поглядами.

Стежка привела їх до будинку, що чомусь нагадав Лесеві бачений ще в часи його навчання в університеті віварій. Охоронець на вході хотів було зупинити його, але Мар’яна коротко кинула: «Він зі мною», і той одразу відступив в сторону. Слово Мар’яни тут мало вагу, і до того ж не маленьку. Вони зайшли досередини. Хоча все скидалось на те, що це якась наукова — чи то з хімії, чи з біології — лабораторія, але почуття того, що вони потрапили до віварію, Леся не полишало і надалі.

— Це лабораторія мого батька, — пояснила Мар’яна, відкриваючи якісь двері. — Сьогодні у них вихідний, і тому, крім охорони, тут нікого немає.

— Твій батько великий учений?

— Саме так. Після машини часу він зробив одне з найбільших відкриттів нашої епохи.

— Що ж він винайшов?

— Він створив штучну людину — не більше І не менше. Такого до нього не вдавалося ще нікому — він перший! І це мій батько! На жаль, а може на щастя, я в нього не вдалася.

— Я вже знаю, до чого ти вдалася.

— Не іронізуй. Просто мій батько родився генієм, а я — авантюристкою.

— Хтось родився творити, а хтось родився нищити.

В її очах зблиснув метал.