Розділ «Одні»

Потім він упав.

З усього видавалося, що їхній літак сів десь на півдні Європи — в Італії або в Греції. Коли Лесь вийшов з літака, то побачив небо кольору ультрамарину. Подував легенький вітерець, яскраво світило сонце. Хотілося просто стояти і насолоджуватися цим чудовим погожим днем. За їхньою спиною синіло тепле, ласкаве море, попереду розкинулись невеликі, але надзвичайно мальовничі гори, порослі кипарисами, а невеличка смуга узбережжя тонула в цвіту якихось південних дерев. Рай земний… «Невже у такій місцині мене вб’ють», — подумалось Лесеві. Не раз за свою безкінечну у цьому дивному майбутньому епопею він потрапляв у становище, коли вихід, здавалось, був один — смерть. І завжди він сприймав це стійко, як справжній борець боровся до кінця і перемагав, ніколи не здавався. А зараз… Зараз йому не хотілося абсолютно нічого робити — лише отак стояти і насолоджуватися. Мабуть, він таки дуже втомився за час свого блукання, до того ж у нього була свіжа вогнепальна рана і він втратив багато крові, до того ж… він знову був у наручниках.

— Пішли, — ткнув йому в спину пістолетом крем’язень.

І вони пішли геть від літака, два покалічених взаємною злобою чоловіки: у Леся — перев’язане плече, забинтована голова у крем’язеня. А на них вже чекали. Одразу за злітною смугою стояла самотня арка, а під нею — два атлети, з усього видно, охоронці. Проте одягнуті вони були чудернацько — у легкі давньогрецькі хітони. Коли крем’язень підвів до них Леся, ті чемно привіталися, але пильно їх — крем’язеня теж! — обшукали. Потім їх пропустили через арку, і вони пішли стежкою, що вилася поміж оливкових гаїв. Час від часу то з одної, то з іншої сторони крізь соковиту зелень прозирали білі будівлі, виконанні в еллінському стилі. Леся вразила довершеність їхніх форм — нічого красивішого він у цьому часі ще не бачив. Іноді коло будівель помічав людей, що, з усього видно було, відпочивали: влаштовували спортивні змагання, танцювали, грали на різних музичних інструментах.

— Де ми? — запитав Лесь крем’язеня, не надіючись, проте, що той відповість.

Але, як не дивно, той відповів:

— Ми в місці для вибраних.

— В місці для вибраних? — перепитав його Лесь.

— Так, тут живуть вибрані.

— І хто ж ці вибрані?

— Це ті, хто керує кланами.

— Як? Керівники всіх — і дружніх, і ворожих — кланів живуть отут, всі в одному місці?!

— Так.

Лесеві перехопило подих. Йому враз пригадались картини, які він бачив під час своїх мандрів: поле, здається безкінечне поле з трупами, неліченими трупами жертв кланової ворожнечі, над якими вились хмари хижого птаства, поруйнована — бо ж ставили її священики іншого клану — церква. І ще пригадався йому хлопчик з ядушних боліт…

— С-с-суки, — зашипів Лесь всім цим безтурботним постатям у білих хітонах коло довершених будівель, самим будівлям, всьому цьому раю земному і небесному ультрамарину. — Жаль таки, що мене так рано… А то б…

І враз пригадав хлопця з кривавою ганчіркою на очах. І вся злість, весь запал враз пройшли. Залишилася лише втома і боліла рана, а треба було ще йти…

На щастя, йти довелося вже недовго. Стежка вивела їх в казкову долину — такої Лесь ще не бачив. Крем’язень зробив знак йому зупинитися, і вони стали, когось чи чогось очікуючи. Навколо них поступово зібрався невеликий натовп — так нічого особливого: в основному чоловіки в білих хітонах, значно менше їхніх жінок та дітей, значно більше їхніх коханок. Проте трималися всі скопом, як одна дружна сім’я — і не скажеш, що десь там — не під ультрамариновими небесами — їхні підлеглі душать, вбивають одне одного з осатанілою жорстокістю. Тут той, інший світ видавався не реальним, просто не існуючим — і от раптом, ні сіло ні впало, перед ними опинився посланець того світу. Тому вони дивились на цього високого, але змарнілого чорнявого хлопця з червоною від крові пов’язкою на плечі та бандикуватим поглядом нерозуміюче — а що він, власне, тут робить, а як він сюди потрапив. Навіть крем’я-зень зрозумів ці їхні погляди, тому що пробурмотів ЩОСЬ майже зовсім нерозбірливе, на кшталт:

— Мені так наказали.

Але це, звісно, не розрядило ситуації, та й взагалі, що могло розрядити ситуацію, коли зійшлися-зіткнулися два абсолютно протилежні світи? Людське коло навколо Леся, здавалось, стало ще щільніше і непробивніше. І раптом ззаду, з-за їхніх спин хтось голосно сказав:

— Розступіться, його привели до мене.