Розділ «Одні»

— Але я не думаю, що людина з іншого часу («Боже, мова йде таки про мене!» — з жахом подумав Лесь) зможе так швидко звикнути до наших умов.

— Не забувайте, що їхній час був досить подібний до нашого.

— Добре, я не буду з вами сперечатися, професоре, бо це воля нашого керівництва, і я не маю права її обговорювати. Але чи не помітять того, що «товар» трошки «підмочений», інші клани?

— За це можете бути спокійні, полковнику. Навіть рідна мати не помітить у своєму… Як його, між іншим, звати?

— Лесь, — підказав полковник.

Так, навіть Лесева мати не помітила б у своєму синочку ніяких змін. Єдина проблема, як я вже казав — це відторгнення.

— Ну що ж, будемо надіятися, що цього не станеться, — підвів риску під розмовою полковник. — Було приємно з вами поговорити.

— На добраніч.

Вони попрощалися і розійшлися — полковник повернувся до себе додому, а професор заспішив до готельного будиночка, де зараз мешкав. А за кущами Лесь вголос промовив до себе: «Треба тікати». Хоч він точно не знав, що саме з ним збиралися зробити, але нічого хорошого його не чекало — це було абсолютно ясно з підслуханої розмови. Треба було тікати і, до того ж, не відкладаючи. Тільки заскочити додому, захопити якихось харчів, і тікати. Мар’яна? Ні, її не можна піддавати небезпеці. Тікати доведеться одному. Куди? Лесь абсолютно не знав, але це йому було зараз і не важливо — основне вирватися з пазурів полковника і цього, здається гестапівського, медика. За хвилину він був в себе удома, зібрав трохи їстівного, і за мент вже виходив. На порозі спинився — треба було прикинути, чи все найнеобхідніше взяв. Вода, сірники, якась консерва… Сильний удар в потилицю збив його з ніг. Коли Лесь опритомнів, і так-сяк зумів підняти голову, то крізь стікаючу на очі цівку крові (коли падав, розбив брову), він побачив усміхнене обличчя чорнявого охоронця.

Леся помістили до його ж будиночка. Але тепер його становище змінилося: йому вже не дозволяли вільно ходити по табору, охоронці — і вдень, і вночі — невідступно за ним стежили, мало що в туалет з ним не ходили. Звісно, найбільше йому допікав чорнявий — той весь час дошкульно посміхався, і взагалі намагався зробити і без того нерадісне Лесеве існування понадміру обтяжливим. До Леся нікого не пускали, він не мав змоги перекинутися навіть парою слів з Мар’яною, не знав навіть, що з нею сталося. Видно, по чиїйсь вказівці — Лесь здогадувався, кого саме — з ним навіть не дозволяли розмовляти. Декілька днів він безвідлучно сидів удома, потім його стали водити на медичні огляди. Лесь розумів — готують.

Одного разу, коли його привели на медогляд, там вже сиділи полковник і його нічний співрозмовник — прибулий професор. Останній дуже довго возився коло Лесевої голови — вимірював, дивився її рентгенівські знімки, знову вимірював, знову дивився знімки… Лесеві увірвався терпець, і він, незважаючи на присутність декількох дужих охоронців, які за ці дні не раз доводили, що можуть вправно і швидко затикати йому рота, кинув:

— Що, не терпиться засунути мені якесь г…но в голову?

На диво, цього разу йому відповіли, але не доктор, а полковник.

— Так, Лесю, ми дійсно поспішаємо зробити тобі операцію.

— І що ж ви хочете мені вживити: будильник, щоб я ніколи не запізнювався на роботу, калькулятор, щоб міг добре рахувати, чи ще щось?

— Ми хочемо вживити тобі прибор контролю.

— Контролю за ким?

— За тобою, Лесю.

— А цього вам замало, — Лесь показав поглядом на своїх охоронців.

— Там, куди ми тебе відправимо, ми не зможемо тебе контролювати подібним чином.